Зателефонувала лучанка Алла Іванівна. На початку нинішнього року вона стала героїнею однієї з публікацій нашої газети...
Зателефонувала лучанка Алла Іванівна. На початку нинішнього року вона стала героїнею однієї з публікацій нашої газети.
Але тоді вона не побажала називати ні справжнього імені, ні адреси. Справа в тому, що будинок жінки перетворився в імпровізований притулок для бездомних котів. Ну не може колишня вчителька байдуже пройти мимо викинутої кимось нещасної переляканої істоти! Адресу ж свою просила не вказувати, бо «добрі люди» навмисно підкидають їй котів. Нині в моєму домі 21 одиниця котячого населення і жодного, зауважує Алла Іванівна, мого, всі підкинуті. А мені ж уже 74 роки і я не можу на свою вчительську пенсію прогодувати й належно доглянути тварин. А їх продовжують підкидати. І тільки єдиний раз у коробці з двома кошенятами знайшла пачку молока і 15 гривень. Через котів я не можу здати квартирантам кімнату, щоб поліпшити своє матеріальне становище, не можу піти в лікарню, маю конфлікти з сусідами, яким коти деруть грядки. І тільки одна людина — лікар-педіатр — завдяки газетній публікації знайшла мене і постійно допомагає й підтримує. Я їй безмежно вдячна, бо її допомога часто просто порятунок, щоб якось дожити до пенсії. Адже тільки хліба коти щодень з’їдають три буханки. Від коробок, у яких підкидають кошенят, часто пахне дорогими парфумами, а я собі не можу дозволити найнеобхіднішого. Люди, будьте людьми, не перекладайте своїх обов’язків на інших!
