РУКИ ЛІКАРЯ СТАВЛЯТЬ ХВОРИХ НА НОГИ

Так каже про свого колишнього учня Леоніда Швайковського його теперішній пацієнт — відомий історик та педагог з Торчина Григорій Гуртовий. Фітопрепарати, виготовлені за власними рецептами, масажі Леоніда Швайковського ставлять на ноги навіть тих, на кого в лікарні махнули рукою

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

Вісім років тому Леонід Степанович розрахувався з роботи в лікарні, де пропрацював майже тридцять літ. Відтоді без діла не сидів жодного дня. Навпаки, судячи з настрою нашого співбесідника, нинішній період життя найбільш плідний у його професійній біографії. До нього звертаються за допомогою хворі за рекомендаціями тих, хто на собі відчув позитивний ефект лікування у Швайковського. Відмахнутися від чужої біди лікарю не дозволяє ні професійна етика, ні мораль.
— У поліклініці колись мені треба було за годину прийняти 10 хворих, а тепер я маю змогу цілий місяць присвятити десяти пацієнтам. Буває, що чотири години на день з одним хворим працюю. Але і результат очевидний. Люди, прикуті до інвалідних візків, стають на ноги. На мою думку, нинішня система охорони здоров’я з “конвеєрним” підходом до пацієнтів не виправдовує себе. Треба лікувати людину, а не її якусь недугу, і на годинник при цьому не поглядати,— міркує Леонід Степанович.
Розповідає, що доводиться працювати “на сімейному підряді”. Допомагає готувати настойки, мазі, емульсії дружина Раїса Іванівна. В їхньому арсеналі до тисячі різноманітних рецептів ліків, добру сотню лікар Швайковський розробив сам. Деякі збори включають по кілька десятків лікарських рослин. Кожен препарат має свою технологію приготування, строге дозування складників, призначається індивідуально, конкретній людині.
— Готувати фітопрепарати я почав дуже давно. Тільки в лікарні це не особливо схвалювали, мовляв, аптека під боком. Встигай рецепти виписувати. Але в силі трав я переконався ще з юних літ,— згадує чоловік.
До фітотерапії його підштовхнула сама доля. Був підлітком, любив робити вправи на турніку. Якось, коли “крутив сонце”, зірвався, вдарився головою. Рік був абсолютно німим. Батьки, шукаючи порятунку, зверталися до народної медицини. І сам хлопець, втративши можливість спілкуватися з ровесниками, проводив час або за книжками, або в лісі, за збором трав.
— Тато мав ревматоїдний артрит, йому потрібні були ліки. А в нашій окрузі найбільше зналася на травах матушка з Садова. То ж батько й просив її, щоб брала мене з собою збирати лікарські рослини. Підтримував мене в той час і мій учитель історії Григорій Олександрович Гуртовий. Як дар мови поступово став повертатися, я страшенно заїкався. За порадою Григорія Олександровича брав у рот камінці і тренувався вдома говорити. Підручник з хімії, наприклад, прочитав вголос сім разів. До закінчення школи “виговорився”, бо дуже хотів вчитися в медінституті,— каже Леонід Степанович.
Коли повернувся додому дипломованим лікарем-терапевтом, то пацієнтом № 1 став батько, перед яким відчував не тільки синівський, а й професійний обов’язок. Уже в ті роки зацікавився мануальною терапією, технікою масажу. Жартує, що вчився цього на власній дружині, яка спочатку травмувала хребет, а потім мала складний перелом ноги. А тепер Леонід Степанович став сімейним лікарем для багатьох луцьких родин.
— Я уже сім років є пацієнткою лікаря Швайковського. Мала хворобу Бехтєрєва, ходила зігнутою. Тепер почуваю себе нормально, але для профілактики двічі на рік проходжу курс масажу,— розповідає лучанка Світлана Тендюк.
А ще в жіночих колах Леоніда Степановича сприймають як “спеціаліста з краси”. Кажуть, після його масажів зникає целюліт, тоншає талія, а бюст стає, наче після пластичної операції. Він і маски робить на обличчя та шию так, що плаття з найглибшим декольте можна сміло вдягати і після п’ятдесяти.
— І не планував ніколи цим займатися, але так склалося. Одна моя пацієнтка після лікування потоншала в талії на 18 сантиметрів, похвалилася знайомим. І почалося. Я завжди кажу, що краса йде від здоров’я, і треба спочатку нормалізувати діяльність внутрішніх органів. Мусить бути комплексний підхід у всьому. Тоді після лікування пацієнт виглядає молодшим, і хода міняється, і зовнішність,— пояснює лікар, як він набув статусу ще й косметолога.
Обмовився, що приїжджають хворі навіть з Києва. Скаржаться, що із столиці лікарі виїжджають на заробітки за кордон. Спробував заробітчанського хліба і Леонід Швайковський, працював якийсь час у поліклініці в Росії, але до вихідців із Західної України, як каже, там ставляться недоброзичливо, та й додому тягнуло. Повернувся, поїхав на курси народної медицини до Львова. Зрозумів, що це та ніша, де можна знайти себе по-новому.
— Я Леоніда Швайковського поважаю і як лікаря, і як людину, що зуміла знайти застосування своїм здібностям. Був у Торчині й ще один Леонід — Безруков, який нині працює в Тернопільському медінституті і вміє диво творити, витягує людей ледь не з того світу,— хвалився своїми земляками-лікарями Григорій Олександрович Гуртовий, сам подвижницької вдачі. І медицина, на його думку, вимагає подвижництва.