Ковель попрощався з двома загиблими Героями: історії Воїнів

Так зворушливо про полеглих земляків пише міський голова Ковеля Ігор Чайка, який був на їхніх похоронах.

«Сьогодні у Ковелі ми знову хоронили воїнів – Олександра Сілівончика та Павла Ромашука, - йдеться у його дописі. - Щоразу під час промови на громадянській панахиді і тут у своїх дописах я намагаюся розказати історію воїна, з яким прощаємося. Про те, яким він був, як жив, що любив… Щоб кожен, хто читає чи чує, розумів: ми втратили людину. Не цифру, не кількість, не статистику. Людину. І цю окрему людину, не просто частину якогось підрозділу, не просто ще одного із нас, а окрему людину вбила росія.

 Життя Олександра Сілівончика обірвалося 24 грудня у останньому бою біля населеного пункту Діброва на Луганщині, а життя Павла Ромашука війна відібрала трохи згодом після його останнього бою, вже тут, на відносно мирній території. Олександрові було 47, Павлові – 43.

 Олександр Сілівончик був чудовим татом для своїх синів – Максима і Дениса – і найкращим люблячим чоловіком для дружини Тетяни. Його сім’я була для нього усім. Синів він вчив завжди підтримувати і оберігати маму. Вчив бути сміливими і достойними чоловіками. Олександр Сілівончик дуже любив історію. Багато читав. Любов до країни, повагу до її історії і найкращі людські риси він намагався вкласти і у своїх дітей

.

У перший же день повномасштабної Олександр Сілівончик пішов здавати кров, бо розумів, що у ній згодом може бути гостра потреба, та у військкомат, хоча через стан здоров’я не мав ані досвіду строкової служби, ані досвіду участі АТО. Вже із цього можна багато зрозуміти про те, якою людиною був Олександр.

 Участь у війні для Павла Ромашука теж розпочалася майже від самого початку повномасштабної. Він мав досвід строкової служби. Але у цивільному, довоєнному житті більше ніколи не мав справи із військом. Усе його життя так чи інакше було пов’язане із автомобільною технікою. Це, без сумніву, було його стихією, справою його життя, без якої себе не уявляв.

Якийсь час працював далекобійником, потім – був водієм міської маршрутки, а ще трохи згодом і сам став підприємцем-перевізником та продовжував їздити на міському маршруті №2а «Незалежності – Сільмаш».

 Коли почалася повномасштабна війна, Павло сам пішов до війська. Тут теж був причетний до своєї стихії – був водієм. Пройшов багато гарячих точок на фронті. У березні 2023 року отримав важке поранення. Після цього були прифронтові і інші госпіталі. Декілька останніх місяців Павло лікувався та проходив реабілітацію на Волині. Війна, контузії, поранення, не минули безслідно і для його морально-психологічного стану. На жаль, трагічний випадок знову повернув Павла до лікарні, й лікарям не вдалося його врятувати. І хоч його смерть настала не на полі бою, виною їй, безперечно, все одно війна.

 Дуже прикро, що війна знищує людські життя, прикро, що вона руйнує українські сім’ї, родини, забирає батьків у дітей. Але, напевно, щоразу, коли у мене будуть опускатися руки, я буду згадувати слова дружини Олександра Сілівончика Тетяни, яка, спілкуючись із моїми колегами, сказала: «Я не маю права опускати руки. У мене є діти, які потребують підтримки. А у всіх нас досі є фронт і там є хлопці, які потребують підтримки, щоб потім повернутися до своїх дітей».

 Ці слова – ще одне підтвердження незламності української нації. Згорьованої, змученої, але незламної.

Нехай у всіх, хто знав і любив Олександра і Павла, знайдуться сили пережити це горе. Обох воїнів похоронили на Алеї Героїв міського кладовища. Вічна їм пам’ять!».