ОТАК І ЖИВЕМО: неділя – день Господній не для всіх?

Кожного недільного ранку їдемо з дружиною тролейбусом №4-а до храму і бачимо знайому картину. На зупинці «Міська рада» більшість пасажирів сходить і з авоськами поспішає на ринок.

У тролейбусі залишається кілька пенсіонерів, котрі, судячи з робочого одягу і розмов про врожайні клопоти, поспішають на дачний масив «Львівський». Виходимо на зупинці «вулиця Данила Галицького» і пробираємося тротуаром, щільно заставленим дорогими машинами. Їхні господарі з березовими віниками в руках чекають відкриття лазні.
У цей час урочисто б’ють дзвони Святопокровської церкви, розпочинаються також богослужіння в Домі молитви «Дім Євангелія» і через дорогу – в римо-католицькому костелі. Сьогодні мова не про те, який храм відвідувати. Бог – один і його слово незмінне для всіх, зокрема, щодо шанування дня недільного. На жаль, більшість лучан цього не дотримуються.
У книзі луцького дослідника М.П.Костюка «Німецькі колонії на Волині (ХІХ – початок ХХ ст.)» читаю про велику набожність волинських німців, для яких церква була таким же необхідним атрибутом життя, як і школа. Рідко хто з них насмілювався їхати в місто у неділю до закінчення церковної служби, вважаючи таку поїздку гріхом. Чи не звідси витоки зразкового порядку в їхніх сім’ях та успіху в господарці?
А в нас? Нещодавно в Нововолинську син підпалив батька за відмову купити горілки і той помер. Домашнього ката засудили на дев’ять років. Але його душу, як і все хворе українське суспільство, може вилікувати тільки Господь, вважає наш читач Микола Пирожко.