Подарунок із прифронтової зони розчулив відому уродженку Волині до сліз

«Вітання вам з українського міста Торецьк», – такий фотоподарунок отримала відома уродженка Луцька, письменниця, феміністська літературознавиця, поетеса, есеїстка, публіцистка, викладачка та політична активістка Оксана Забужко у Всесвітній День поезії.

На світлині – військовослужбовець Михайло Макарук, який стоїть у місті Торецьк Донецької області на фоні стели, де свіжою фарбою викарбувано форагмент із патріотичної поезії Оксани Забужко, вперше опублікованої ще 34 роки тому:

Дарували від батька до сина

Честь у спадок – як білу кість!

Мої предки були красиві –

Ворогам на подив і злість.

«Коли нині на виступах мене питають, чи я ще пишу вірші, я відповідаю, як та чорнобильська бабця про радіацію: трошки, але тільки для себе. Публіка сміється, але насправді це не дуже веселий жарт, – зазначила на своїй фейсбук-сторінці пиьменниця і продовжила: – І коли я бачу, як в лиху годину мого народу колись давно написане й забуте мною чиїсь руки піднімають, обтрушують з пилу, переводять на голос – а потім пишуть на прапорах і карбують на камені (!), – тут не досить самих тільки слів вдячности.

Бо це не стільки нагорода чи визнання, скільки Урок Смирення, в найглибшому релігійному сенсі слова: коли з запізненням розумієш, що не нашого ума діло – визначати, «треба» чи «не треба» комусь те, що ми робимо, наше діло – робити це по змозі якнайкраще, «на совість»: щоразу – на пікові своїх можливостей. От і все. І так «на совість» зроблене – колись комусь та знадобиться, байдуже, за твого життя чи по твоїй смерті «зашиє» цей наш подертий-пошматований світ у потрібному місці. І це стосується не тільки мистецтва писання віршів – а будь-якого виду людської діяльности, коли він стає мистецтвом...

Дякую, хлопці. Це справді найкраще привітання. До сліз», – зазначила Оксана Забужко.

Ми ж у редакції відшукали цю поезію. Вражаюче. Пророче. І це – лише 1990 рік, коли Україна ще входила до складу СРСР.

Вірш

«Рядок з автобіографії»

Оксана ЗАБУЖКО

Мої предки були не вбогі

На пісні та свячені ножі –

З моїх предків, хвалити Бога,

Заволокам ніхто не служив!

 

Дарували від батька до сина

Честь у спадок – як білу кість!

Мої предки були красиві –

Ворогам на подив і злість.

 

Хай не славою (Бог там з нею!) –

Як присягою на шаблях,

Мої предки владали землею:

Їм належала ця земля!

 

І цупким, наче нить основи

Крізь віки однієї сім’ї,

Невразливим – пронесли слово

І внизали в легені мої…

 

Ох і моцна була порода –

Соловки, Магадан, Колима…

Мої предки були народом –

Тим народом, якого нема.

(Вірш вперше опубліковано у 1990 році у збірці «Диригент останньої свічки»).

Читайте також: У колишньому райцетрі на Волині російськомовна жінка справила нужду прямо в під’їзді.