«Ні, нема у мене мачухи лихої, котра б посилала у хуртечу-завію шукати розквітлих квітів. Та й із дванадцятьма Місяцями-братами я не зустрічалась...
«Ні, нема у мене мачухи лихої, котра б посилала у хуртечу-завію шукати розквітлих квітів. Та й із дванадцятьма Місяцями-братами я не зустрічалась.
Але ще наприкінці жовтня зібрала в полі ошатний букет польових ромашок. Помістила у глек із водою, який прикрасив стіл на веранді. Довго вабили зір польові квіти. Та якось, вже в грудні, побачила, що квіти зів’яли, похнюпили голівки. Невже не встежила, як всю воду випили? Хотіла дістати стебла з глека, та марно. Вони вмерзли в лід. Холодно у веранді. Мерщій віднесла в кімнату, а через день помітила, що квіти знову ожили! Дістаю стебла, щоб свіжої криничної водиці налити і… ще одна несподіванка. На кінчиках стебел кучерявились довгі корінці. Яка снага жити у цих білих зірочок-полівок! І досі торкнуся поглядом, замилуюсь… Сухе пелюстя відцвілих ромашок не зривала. А пуп’янки розквітли. Ніколи б не повірила, що життя ромашок може тривати в «букетних» умовах понад три місяці!», поділилася своїми спостереженнями Галина Зелінська із села Суховоля Луцького району.
