Зустріч президентів України та Польщі на волинській землі вже стала сторінкою нашої історії. А все ж прикрий присмак від неї вперто не хоче зникати. Ніби в цьому високому траурно-урочистому дійстві було щось не так. І з польського боку, і з боку нашої влади, і з боку тих, хто цьому всьому ревно опонував.
Зустріч президентів України та Польщі на волинській землі вже стала сторінкою нашої історії. А все ж прикрий присмак від неї вперто не хоче зникати. Ніби в цьому високому траурно-урочистому дійстві було щось не так. І з польського боку, і з боку нашої влади, і з боку тих, хто цьому всьому ревно опонував. Поляки ставили питання так, ніби вони просто прагнуть історичної істини. В дійсності ж заявили себе потерпілими нібито через свою цивілізованість і толерантність, а українців показали перед світом як диких, кровожерних варварів. Принаймні саме в такому розкладі йшли їхні телерепортажі на всю Західну Європу. Українська влада покірно пішла на поводу сусідів: відзначайте, мовляв, як знаєте, нам головне – цей захід відбути. Опозиція ж використала момент, аби зайвий раз “засвітитися” у своєму ура-патріотизмі. Основний лейтмотив їхніх дій був – не допустити вибачень перед поляками українського Президента. І тут своїх колег по блоку із УНП та ПРП підвів… сам Ющенко. А вийшло це так. Адам Михнік, головний редактор польського часопису “Gazeta Wyborcza”, – давній добрий знайомий лідера “Нашої України”. Вони листуються. Але не в приватному порядку – листи Ющенка публікуються у цьому виданні. І ось саме тоді, коли на Волині проходили акції протесту проти “всеукраїнської ганьби”, що передбачалась у Павлівці, коли поширювалися листівки “Польща прагне реваншу!”, в яких ще і ще українська влада застерігалася від вибачень перед поляками, Віктор Ющенко опублі-кував свій черговий лист до Адама Михніка. Волинські “нашоукраїнці” та їхні колеги із СНПУ і Молодіжного націоналістичного конгресу як одну з найвагоміших підстав свого протесту висували тезу про те, що збройні формування ОУН та УПА вели боротьбу на своїй землі, за свободу свого народу, за незалежну Українську державу, а поляки, перебуваючи на службі у німців, були звичайними окупантами. Тобто якщо українці і проливали чиюсь кров, то для цього були переконливі мотиви. Отож – нема за що вибачатися. Віктор Ющенко у своєму листі висловлює думку цілком протилежну – відверто пацифістську: “У листопаді 1942 року львівський митрополит Андрей Шептицький оприлюднив пастирський лист “Не убий!” Писав у ньому: “У дивний спосіб ошукують себе та інших ті, хто не вважає політичного вбивства гріхом, ніби політика звільняє від обов’язку дотримання закону Божого і виправдовує злочин, що не притаманний людській природі. Християнин зобов’язаний до виконання закону Божого не лише в приватному житті, а й у суспільному. Людина, яка проливає кров свого ворога, політичного противника, є таким самим вбивцею, як і той, хто чинить таке для грабунку, і так само заслуговує на кару Божу”. Немає підстав припускати, що Ющенко вибрав цитату випадково. А поділяючи настанову львівського митрополита, який звертався до своєї пастви явно на замовлення гітлерівської адміністрації, що вживала всіх заходів, аби запобігти розгортанню руху опору в Галичині, лідер “Нашої України” не тільки демонструє позицію, зовсім відмінну від позиції своїх волинських прихильників, а й фактично взагалі перекреслює сенс боротьби, яку вела в роки минулої війни Українська повстанська армія на заході України. “Це великі слова”, – пише далі Ющенко, відверто ігноруючи і явний кон’юнктурно-пацифістський характер листа Шептицького, і зрадницький колабораціонізм митрополита, абсолютно не сумісний з ідеєю визвольних змагань українських патріотів 40-х років. Зрештою, Віктор Андрійович тут же підводить риску під цим неприйнятним для нього явищем: “Для мене найбільшим горем є те, що мої одноплемінники вчинили полякам, – а часто чинили це в ім’я патріотизму”. Ось так за Ющенком і виходить, що патріотизм свідомих українців воєнного покоління був не зовсім правильним, а часом навіть злочинним, відтак – підлягає незаперечному осуду. Врешті-решт Віктор Ющенко висловлюється абсолютно відверто і зрозуміло: “Перш ніж починати розмову про вину інших, треба визнати власну… Розуміючи відповідальність за невинні жертви серед поляків, кажемо: “Вибачте нам!” Звичайно, Віктор Ющенко – не Президент України, його вибачення перед поляками – не від імені держави. Але він – керівник най-більшої парламентської фракції, він повноправний представник законодавчої влади України. Він – не приватна особа. До того ж вибачення його публічне – в одній з найбільших газет Польщі. Зрештою, хіба він не знає, що регіональні структурні підрозділи його блоку активно виступають проти такого вибачення на рівні офіційних осіб? Як зрозуміти цей його покаянний пасаж? Після нього “Наша Україна” в політичному плані виглядає зовсім кепсько: на регіональному рівні рішуче виступає проти приниження України, а на міжнародному – зусиллями свого ж лідера! – уклінно посипає голову попелом. Виходить, даремно старалися волинські праві перед зустріччю президентів у Павлівці. Леоніду Кучмі там вибачатися вже не було потреби: за нього це зробив безпосередньо в Польщі Віктор Ющенко. Олег ПОТУРАЙ.
