РЕКЕТИРИ З ВЕЛИКОЇ ДОРОГИ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.38 € 30.91

РЕКЕТИРИ З ВЕЛИКОЇ ДОРОГИ

Директор фірми ’Аполло’ Сергій Мельник сидів у своєму кабінеті й про щось розмірковував, коли до нього несподівано зайшло троє незнайомих хлопців років по двадцять п’ять, високих, худощавих, але по-спортивному підтягнутих. Фірма займалася транспортними перевезеннями, тому директор вирішив, що саме за цим навідалися нові клієнти...

“ДАХ” — ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНЕ
Директор фірми “Аполло” Сергій Мельник сидів у своєму кабінеті й про щось розмірковував, коли до нього несподівано зайшло троє незнайомих хлопців років по двадцять п’ять, високих, худощавих, але по-спортивному підтягнутих. Фірма займалася транспортними перевезеннями, тому директор вирішив, що саме за цим навідалися нові клієнти.
— Добре, що ми захопили вас на робочому місці. Думаю, що швидко все владнаємо,— сказав один із них.
— Якщо поспішаєте, то скажіть своє прізвище, що маєте перевозити і який транспорт вам дати?— запитав Мельник.
— Називайте мене поки що просто “Остапом”. Але ви не все зрозуміли. Ми прийшли не за транспортом, а хочемо допомогти вам у роботі.
— Яку ж допомогу пропонуєте?
— Можемо створити вам “дах”.
— Що ж воно таке?— поцікавився Мельник.
— Розумієте, ваше підприємство не є державним, тому для нього потрібен “дах”, тобто захист,— пояснив “Остап”.
— Захист від кого?
— Ваша фірма успішно працює, тому знайдуться такі, хто вам перешкоджатиме.
— Як саме?
— Методів є чимало... Скажімо, спалять автомашини або офіс, відбиватимуть клієнтів, можуть навіть побити вас чи членів сім’ї,— пояснив “Остап”.
— І що ви хочете за той “дах”?
— Про це домовитеся з нашим вожаком.
Кілька хвилин Мельник роздумував, потім сказав:
— Все ж таки я спробую захищатися сам.
— Дивіться, щоб потім не шкодували!— грубо кинули хлопці й зникли.
Згодом вони приїжджали до офісу ще кілька разів. Підприємець так само відмовлявся від їх допомоги, й незабаром відчув, що в нього різко зменшилась кількість замовників. Рідкісними стали ділові телефонні дзвінки. Директор зрозумів, що невідомі почали здійснювати свої погрози.
До Мельника вони з’явились через місяць.
— Чи немає у вас часом якихось проблем?— посміхнувся “Остап”.
Замість відповіді Мельник запитав:
— Яку плату будете брати з мене?
— Я зрозумів, що ви, нарешті, згідні мати “дах”... А про плату домовимося завтра.
ДИРЕКТОР У БАГАЖНИКУ АВТОМОБІЛЯ
Наступного дня всі троє зайшли знову в кабінет Мельника. Цього разу з ними був ще один — високий, років під тридцять чоловік, коротко стрижений, як і всі інші.
— Сергій Арданкін — головний групи,— відрекомендувався він. — Віднині ми робимо вам “дах”. Якщо виникнуть якісь проблеми, ми зможемо їх вирішити. За це платитимете щомісяця двісті доларів. Згідні?
— Мушу згодитись... Але у мене вже є проблеми. Недавно я взяв у кредит два автомобілі, отож, грошей зараз не маю й платити вам не зможу.
Хлопці перезирнулись поміж собою, але роздумували не довго.
— Деякий час ми від вас нічого не вимагатимемо, але потім платитимете щомісяця по чотириста доларів. Гроші передаватимете “Остапу”. Він сам приїжджатиме до вас. Де ви братимете долари, справа не моя. Головне, аби вчасно розраховувались.
Сергій Мельник платив злочинцям по чотириста доларів щомісяця майже чотири роки. Крім того, на вимогу Арданкіна купив йому за півтори тисячі доларів мобільний телефон. Оплачував усі його розмови. Арданкіну здалося й цього замало. Він вирішив поговорити з підприємцем. Зустрілися у барі “Максим”.
— Віднині ви повинні платити мені півтори тисячі доларів щомісяця,— поставив вимогу главар банди.
— За що?.. Таких грошей у мене немає,— пояснив Мельник.
— Даю вам знижку... тисяча доларів щомісяця.
Директор виплачував ці гроші чотири місяці. Потім відмовився взагалі давати долари рекетирам. На їх виклик не з’являвся.
Одного ранку Мельник поспішав на роботу. Несподівано біля нього зупинився автомобіль. З нього вискочило троє уже знайомих хлопців — Сергій Остапенко, Григорій Щегельський, Артем Подзюбанчук. Вони запхали директора у багажник й повезли у лісосмугу, що на вулиці Дубенській. У кущах зупинилися. Мельника витягли із багажника, почали товкти руками й ногами. Він присів, закриваючи голову. Хтось вистрілив йому під ноги. Потім двоє схопили підприємця за руки, а “Остап” почав бити бейсбольним кийком.
— Ми тебе навчимо, як треба працювати і розраховуватись вчасно!— кричав він.
Побитого Мельника бандити залишили в лісопосадці.
— Не надумай поскаржитися у міліцію. У нас там є також свої люди. Нічого не доб’єшся, тільки нашкодиш собі та сім’ї,— попередив “Остап”. — А за борги ми заберемо в тебе дві іномарки.
Мельник, боячись за долю сім’ї, у міліцію не поскаржився...
УНАДИВСЯ ЖУРАВЕЛЬ ДО БАБИНИХ КОНОПЕЛЬ
Темно-синя іномарка загальмувала біля аптеки, що на вулиці Кравчука в Луцьку, й з неї вийшов середнього зросту молодий чоловік. Директор товариства з обмеженою відповідальністю “Люкс-Фарм” Руслана Горбачова помітила його крізь вікно.
— Знову Володимир Ейсмонт приїхав за грошима,— повідомила.
Посланець рекетирів, якими керував Сергій Арданкін, зайшов у кабінет бухгалтера сміливо, немов до себе додому. Працівники аптеки гроші йому вже наготували. Він забрав їх й одразу зник. Так тривало вже досить довгий час.
А все почалося після того, як аптека була реорганізована в товариство “Люкс-Фарм”. Через кілька днів до Горбачової прийшло четверо незнайомих молодих чоловіків й так само, як Сергію Мельнику, запропонували свій захист — “дах”.
Директор спочатку відмовилась, але прибулі почали переконувати, що це необхідно, інакше “Люкс-Фарм” просто збанкрутує, адже знайдеться багато таких, хто заважатиме роботі товариства.
Довелося погодитися.
— Що ви хочете за свій “дах”?— поцікавилась Горбачова.
— Небагато... З аптеки — сто доларів і з кожного аптечного кіоску — по п’ятдесят,— сказав Арданкін.
— Якщо я почну по стільки платити, то для моїх працівників не залишиться навіть на зарплату.
Після короткої розмови, врешті-решт, вирішили, що директор платитиме по п’ятдесят доларів з аптеки й по п’ятдесят з кожного кіоску.
— Гроші передаватимете Володі,— кивнув вожак на Ейсмонта.
Відтоді Ейсмонт й приїжджав в аптеку за рекетирськими грошима...
Згодом сталася подія, котра підтвердила, що банда Арданкіна має зв’язки й з викрадачами автомобілів. У чоловіка Горбачової Володимира Миколюка хтось викрав автомобіль. Він повідомив про це правоохоронні органи. Там нічим не допомогли. Тоді звернувся до Ейсмонта. Той пообіцяв щось зробити. Незабаром він приїхав в аптеку й сказав, що автомобіль можна повернути за 1900 доларів. Миколюк не згодився, попередив Ейсмонта, що шукатимуть для фірми нових охоронців. Ейсмонт переказав це Арданкіну. Через кілька днів Арданкін потелефонував до Миколюка й попросив, щоб той під’їхав до бару “Оболонь”. Під час зустрічі він повідомив, що викрадачі повернуть автомобіль за 1115 доларів. Миколюк погодився. Того ж вечора він разом з Арданкіним під’їхали на автостоянку, що поблизу готелю “Лучеськ”. Там Миколюк побачив припаркований власний автомобіль...
“ВАШІ ГРОШІ БУДУТЬ НАШИМИ”...
Спостерігаючи, що в Луцьку аптечні підприємства зростають, мов гриби після дощу, а ліки надто дорогі, Арданкін зрозумів, що саме там можна добре поживитися. Якось він навідався ще в одне товариство з обмеженою відповідальністю “Нігма-Фарм”. Директор підприємства Валентин Колотуха його знав.
— Що привело вас сюди? Невже хвороба?— запитав Колотуха.
— Дякую, із здоров’ям у мене, здається, все гаразд. Ліків поки що не потребую. А прийшов, аби захистити ваше підприємство від заздрісників.
Арданкін почав розповідати, що багато недержавних підприємств збанкрутували лише тому, що не були під чиїмось захистом. Хтось понищив або розтягнув їх майно, завдав шкоди здоров’ю підприємця, діяв іншими методами. Мовляв, таке обов’язково станеться і з “Нігма-Фарм”, якщо директор вчасно не подбає про охоронця.
Вислухавши не просто розповідь, а фактично неприховані погрози, директор погодився з умовами Арданкіна й зобов’язався платити йому щомісяця сто п’ятдесят доларів.
За грошима Арданкін щоразу приходив сам. Отримував плату в кабінеті бухгалтера. Так тягнулося майже п’ять років. Можливо, продовжувалося б і далі, якби не випадок. Пізньої осені аптеку хтось пограбував, зламавши замки. Колотуха зустрів Арданкіна на вулиці й сказав, що той повинен знайти злодіїв.
— Спробую через пару днів дізнатись, хто вони,— пообіцяв головний рекетир. Проте при черговій зустрічі сказав, що нічого не зміг дізнатися.
— Віднині через матеріальні втрати підприємства я нічого не зможу вам платити,— сказав директор.
— Згоден... Поки що ми до вас ніякого діла не матимемо, а коли підприємство розбагатіє, а це станеться швидко, навідаємось знову. Тобто, йдучи за Остапом Бендером, це мало означати: “Ваші гроші будуть нашими”.
Колотуха більше не хотів мати справу з рекетиром і звернувся у міліцію...
Незабаром Сергія Арданкіна та Сергія Остапенка заарештували. Виявилось, що в банду входять також Григорій Щегельський, Володимир Ейсмонт, Артем Подзюбанчук, Василь Мусійчук. Правда, чотири останніх зникли у невідомому напрямку й десь переховуються. На них оголошено розшук.
Арданкін та Остапенко опинились на лаві підсудних. Своєї вини не визнали. Вожак, зокрема, заявив, що ніяких грошей ні в кого не брав, ні в які злочинні групи не входив. А кримінальну справу проти нього сфабрикувала невідомо чому міліція.
Проте Луцький міський місцевий суд в усьому розібрався, допитавши потерпілих і багатьох свідків. Сергія Арданкіна і Сергія Остапенка засуджено на сім років позбавлення волі кожного з конфіскацією всього належного їм майна. З обох, крім того, будуть стягнуті збитки, завдані потерпілим.
Судова палата в кримінальних справах апеляційного суду області знайшла пом’якшуючі обставини і вирок дещо змінила. Сергію Остапенку доведеться провести за гратами п’ять років, Сергію Арданкіну — чотири роки. І все ж шкода, коли навіть один день людського життя, котре й так коротке, даремне розвіюється з вітром...
Володимир ЗАБОЛОТНИЙ,
Віктор ОСТАПУК

Передрук або відтворення у будь-якій формі матеріалів, розміщених на інтернет-сторінці «Волинь-нова» volyn.com.ua, без письмової згоди видання заборонено.

зроблено в Ideil