КРИВАВА СТЕЖКА ВЕДЕ ДО ПРІРВИ

Юрій та Вадим одного пізнього вечора влаштували з незнайомими хлопцями бійку, поранили з пістолета та мисливського обрізу кількох незнайомих лучан. Коли злочинців було затримано, виявилось, що вони, незважаючи на молодість, досвідчені квартирні злодії

Віктор ОСТАПУК,
Володимир КАЛИТЕНКО

Постріли на шкільному стадіоні

Юрій Чемерис та Вадим Левчук познайомилися два роки тому. Перший проживав у Луцьку, другий – у Нововолинську. Вадим часто бував в обласному центрі, бо приїжджав до своєї дівчини. Юрій та Вадим зустрілися випадково. У хлопців виявилося чимало спільного, котре, немов магніт, потягнуло їх один до одного.
Якось Левчук поскаржився Чемерису, що до його дівчини постійно чіпляється якийсь Максим, котрий також проживає в Луцьку. Максима розшукали. Запропонували йому ввечері зустрітися на проспекті Відродження біля магазину “Вопак”.
Максим прийшов. Спочатку суперники розмовляли поміж собою більш-менш спокійно, потім почали битися. Чемерис також накинувся на Максима. Обидва кілька разів вдарили його. Максим упав, але одразу ж підхопився й побіг в сторону готелю “Лучеськ”. Там встиг вскочити у маршрутку.
Через кілька днів Максим зібрав своїх друзів й запропонував Чемерису та Левчуку зустрітися на стадіоні школи № 9. Ті погодилися. Чемерис взяв із собою пневматичний пістолет, Левчук — мисливський обріз, в одного з їх друзів був й мисливський ніж.
Коли темрява почала опускатися над містом, суперники зійшлися на стадіоні. Левчук та Чемерис, не довго роздумуючи, почали стріляти в суперників, завдали їм поранень. Прихильники Максима розбіглися. Наступного дня декому з них довелося звертатися до лікарів.
Чемерис, побоюючись, що його розшукає й затримає міліція, втік у Чернівці. Там у свого друга залишив пістолет.
Левчук ховався давно, бо вже до цього вчинив кілька злочинів, спочатку сам, потім разом з Чемерисом. Ще коли познайомились, вирішили роздобувати гроші спільно. Ніхто з них ніде не працював. Найпростіше, як їм здавалося, обкрадати квартири, виламуючи замки. Для цього Левчук мав увесь необхідний інструмент: розвідний ключ, дві викрутки, напилок, пінцет, ножиці. Злодії обкрадали квартири зранку, коли всі, хто працює, були на роботі. Найбільше їх приваблювали багатоповерхові будинки. Заходили в під’їзд, піднімалися сходами, дзвонили чи стукали в двері. Коли хтось відчиняв, називали будь-яке прізвище й запитували, чи вдома. Почувши відповідь, що такий у цій квартирі не проживає, вибачалися і йшли далі. Коли ж на дзвінок чи стукіт ніхто не відповідав, Левчук з допомогою своїх інструментів виламував замок й проникав у квартиру. Чемерис стояв десь неподалік, аби при потребі попередити свого спільника про небезпеку. Обидва мали для цього мобільні телефони.

Сигналізація спрацювала, але міліція не приїхала

Чемерис та Левчук обкрадали квартири не тільки в Луцьку та Нововолинську, де останній проживав, а й по всій області.
Того дня Левчук знову навідався в обласний центр, зайшов на квартиру до Чемериса, котрий проживав на вулиці Московській. Сіли у маршрутне таксі й поїхали на проспект Волі. Зупинилися біля школи № 4. Розрахувалися з водієм й пішли на вулицю Світлу до одного з будинків. Юрій залишився на подвір’ї, а Вадим зайшов у під’їзд. Зупинився біля одних дверей, подзвонив. Ніхто не виходив. Подзвонив ще двічі. Знову тиша. Похапцем натягнув на руки легенькі з тканини рукавиці й почав виламувати внутрішній замок. Раптом злякано кинувся вниз.
— Що сталося? — запитав Юрій, коли той вибіг із під’їзду.
— Спрацювала сигналізація! Зараз сюди приїде міліція!
Злодії відійшли від житлового будинку й сховалися неподалік. Почали спостерігати за дорогою, чекаючи, що ось-ось з’явиться міліцейський автомобіль. Проте всюди, як і раніш, було тихо.
Через півгодини Левчук сказав:
— Ти спостерігай і далі за дорогою. Якщо з’явиться небезпека, попередиш мобілкою, а я знов піднімусь у ту квартиру. Замок там зламано, залишилося тільки заскочити всередину й обшукати.
— Біжи! — підштовхнув Юрій спільника.
Вадим повернувся через кілька хвилин. Злодії перейшли через Сапалаївку й зупинилися біля Палацу учнівської молоді. Треба було втекти подалі від будинку, в якому обікрали квартиру. Сіли на таксі й зійшли на вулиці Рівненській. Левчук порахував “трофеї”. Вони виявилися чималими. У квартирі злодій знайшов сорок тисяч гривень, тисячу чотириста доларів. Левчук, як і домовлялися раніш, поділив крадене порівну. А ось незвичайний і, певне, дорогий годинник з написом “Від президента України Кучми” тільки показав й одразу сховав у кишеню.
Вічний боржник
Двадцятисемирічний Чемерис та двадцятиоднорічний Левчук за порівняно короткий час обікрали сорок вісім квартир. Крім грошей, забрали чимало золотих речей. Наприклад, тільки в одній квартирі на вулиці Кравчука знайшли двоє золотих сережок, два золоті ланцюжки, чотири персні й стільки ж золотих обручок.
Левчук золотих речей Чемерису не давав. Він їх продавав сам, а гроші ділив.
У квартирі, яку Левчук обкрадав, довго не затримувався. Знав, що кожна зайва хвилина може стати останньою у його злодійській професії. Як правило, вдягав рукавиці, аби десь не залишити відбитки пальців. Обидва злодії були надто обережними й при найменшій небезпеці одразу зникали.
А Левчук собі виготовив ще й фальшивий паспорт. Використав для цього той, що його загубив, перебуваючи на Волині, житель Сумщини, акуратно вклеївши у нього свою фотографію.
Коли Юрій запитав, навіщо йому такий паспорт, той пояснив:
— Мене, як і тебе, міліція уже шукає. Якщо мене затримають, покажу їм підроблений паспорт.
Професія злодія змушувала Левчука постійно казати неправду навіть друзям, з якими познайомився в Луцьку. Коли ті запитували Вадима, де працює, говорив, що він студент університету.
Першим працівники міліції затримали Чемериса й незабаром він опинився за гратами. Левчук продовжував ховатися, хоча розумів, що все життя так тривати не може. Знав, що рано чи пізно знайдуть і його. А коли через деякий час відчув, що міліція натрапила вже і на його сліди, прийшов сам з повинною й розповів, як обкрадав квартири.
Недавно відбувся суд. На ньому були й потерпілі. На диво, чимало з них просили, аби злодія суворо не карали, врахували його молодий вік. Але ж відомо, що крива стежка завжди приведе до провалля.
Луцький міськрайонний суд позбавив волі Вадима Левчука на чотири з половиною роки. З нього також повинні бути стягнуті збитки, заподіяні людям. За підрахунками це майже триста тисяч гривень. Заробити їх ніколи не зможе. Раніше ніде не працював, не має ніякої спеціальності. Та й на будь-яку роботу йому нелегко буде влаштуватися. Отож, де злодій візьме такі гроші і коли їх зможе повернути? Певне, залишиться вічним боржником...