Віктор Янукович: що він цінує, а що зневажає, які засоби вибирає для досягнення мети, як ставиться до перемог і поразок...
Трохи більше року минуло з того часу, як уряд України очолив Віктор Янукович. Для держави, у якій за дванадцять років змінилося дванадцять прем’єр-міністрів, це, погодьтеся, не так уже й мало.
Хто в Україні і світі ще рік тому знав Віктора Януковича, керівника хоч і найбільшої, але все ж однієї з 25 областей України. Згідно із соцопитуванням, яке тоді провів центр Разумкова, 60 відсотків українців і не чули про такого політика. Сьогодні ж Віктор Янукович входить до п’ятірки загальнонаціональних лідерів. Його рейтинги у різних соціологів і аналітиків, в тому числі і опозиційних, вже стабільно займають третій, а то й другий рядок. Довіра населення до цього політичного лідера зростає. Цифри ж говорять самі за себе. Вперше за всю історію України бюджет 2003 року з першого місяця виконується стопроцентно. Зарплата бюджетників зросла на 32 відсотки. Більш ніж на один мільярд гривень минулого року отримали лікарні і поліклініки – на мільярд 300 тисяч— освіта. Обсяги промислового виробництва зросли майже на 16 відсотків (в 2,6 раза більше ніж у 2002 році). На 24 відсотки зріс експорт. Але ми хочемо подивитися на главу уряду з іншого, не менш важливого, боку, — з точки зору характеру, масштабності особистості. Тим більше, що Віктор Янукович сьогодні багатьох цікавить не лише як прем’єр, а й просто як людина: що він цінує, а що зневажає, які засоби вибирає для досягнення мети, як ставиться до перемог і поразок. — Вікторе Федоровичу, що для вас головне у житті? — Що допомогло мені у житті, то це велике бажання вирватися з Богом забутого робітничого селища, де я народився і де минуло моє сирітське дитинство. Допомогла віра в те, що цілеспрямованість, енергія і розум допоможуть досягати мети. Ще тоді я зробив висновок, що головною рисою, яка робить людину лідером, є її здатність досягати мети. Тому головне для мене, швидше за все – мета і результат. Нехай це буде не 6— 15, як в Бубки, але то буде твоя висота, яку саме ти повинен взяти і береш. І коли у людини є мета, і вона цілеспрямовано її досягає, тоді ця людина достойна поваги. — Які риси характеру ви найбільше цінуєте? Які достоїнства? Ви маєте двох синів і внука. Якими б ви хотіли їх бачити? — Коли мова заходить про моїх синів і внука, я завжди згадую про своє дитинство. Раніше я ніколи в пресі не розповідав про те, що мені довелося пережити. По-перше, це мій особистий біль, а по-друге, у людей достатньо своїх проблем і переживань. Але до сьогодні я не забув, як почуває себе одинока дитина, як страждають ті, в кого немає поряд підтримки і допомоги. Моя бабуся померла рано і я виховувався, в прямому і переносному розумінні, вулицею. І перший гіркий досвід, і перші уроки доброти, співчуття я отримав від чужих людей. Тому такі речі, як сім’я, повага до старших, відповідальність за тих, хто слабший, кому ти потрібен — для мене справа свята. І я хотів би, щоб такими ж були мої сини і внук, щоб вони могли відверто дивитися в очі іншим і відповідати за свої вчинки. І в колегах, і в людях взагалі я найбільше ціную працьовитість і чесність. Можу багато зрозуміти і вибачити, але дуже не люблю лінивих і підлих. Ніколи не зможу виправдати зрадників. Зовсім не сприймаю людей, які особисту кар’єру і благополуччя будують, переступаючи через чужі долі і біди. Моя особиста біографія склалася так, що вже в 17 років я почав заробляти собі на життя. Був робітником на металургійному заводі, автослюсарем, механіком Єнакіївського ЛТП. А у 26 років став директором об’єднання „Орджонікідзевугілля”. І тоді, і зараз мені не соромно дивитися людям в очі, тому що я ніколи не йшов наперекір совісті, досягаючи своєї мети. — Говорять і пишуть, що Янукович людина амбіційна... — Я не вважаю себе слабшим чи дурнішим від когось. Впевнений у своїх силах. Я не вважаю себе людиною впертою, але якщо переконаний у чомусь, то ніхто мене вже не переконає в іншому. — Навіть дружина і Президент? — Навіть дружина і Президент. — Якось в одній газеті писали, що в час губернаторства під ваше крісло у глядацькому залі підклали вибухівку. Тоді ви також комусь не поступилися? — Дійсно, тоді мене врятував собака, який виявив радіокерований вибуховий пристрій. Я тоді відстоював власну точку зору на одну із місцевих проблем. І від своєї думки так і не відступив. — Уряд, як би він не працював, завжди критикують. Якщо ж у звичайному житті невдачі, швидше за все, стають предметом обговорення в сім’ї чи з друзями, то прорахунки уряду завжди дуже жваво коментуються. А як ви ставитеся до невдач? До ризику? До неприємної критики, дуже часто несправедливої? — Як кажуть, перемог багато не буває. Але і без поразок не буває перемог. У людини, особливо, якщо вона керівник, має бути прагнення досягати мети. При цьому треба любити людей, знати їхні потреби. Якщо керівник не любить людей, він ніколи не зробить для них нічого доброго. І тоді, коли мене критикують прості люди, я прекрасно їх розумію, тому що сьогодні ми ще не можемо забезпечити достойного життя нашим громадянам. Але я переконаний, якщо нам не будуть заважати, ми вже найближчим часом доведемо, що спроможні зробити українських громадян заможними, а державу багатою. А змагатися з опонентами треба лише своєю роботою. Що ж стосується „неприємної критики”, то я її сприймаю. Правда, мене дуже дратують підлість і зрада, коли люди перекручують факти. Але критика це ще й присутність різних точок зору. Звичайно, задоволення вона не додає, але змушує по-іншому подивитися на власні дії і рішення. Головне, щоб в політичній боротьбі, як і в житті взагалі, не застосовувалися заборонені прийоми і методи. — Як, скажімо, недавно, коли звинуватили вашого сина в тому, що його фірма має відношення до біг-бордів, на які образився Віктор Ющенко? — Так, тоді я дійсно емоційно заявив, що на таку підлість зумію відповісти. Вже пізніше пройшла інформація від тих же опозиціонерів, що мій син не має до цього ніякого відношення і що їх ніби дезінформували місцеві журналісти. Люди добрі, але перш, ніж озвучувати такі заяви, потрудіться їх перевірити. Це підло і не по-чоловічому, коли у дискусію втягують сім’ю. І взагалі забороненими прийомами не можна досягати перемог. Це моє життєве правило, яке я засвоїв ще в юнацькі роки. Певний час я займався боксом. Коли мені було 17 років, на одних серйозних змаганнях проти мене виставили 19-річного важкоатлета. Я тоді був худий і високий, а противник виявився важчим на 15 кілограмів і старшим. Одним словом, заявку сфальсифікували. І той хлопець б’є мене відкритою рукавичкою, розсікаючи мені брову. Звичайно, визнають, що я програв. Мені було дуже боляче, образливо за те, що так несправедливо підставили тренери. Та ще й мій партнер, знаючи про це, застосував заборонений прийом. Суперника цього я пізніше переміг, але у великий бокс не повернувся. І ці уроки юності стали кредом мого життя. Не хочу бути там, де застосовують брудну гру. — Але чесних і прямих підлеглих не дуже люблять керівники. Наскільки легко вам бути таким у стосунках із Президентом? — Коли мене призначали на посаду першого заступника голови облдержадміністрації, я мав співбесіду із Леонідом Даниловичем. Я тоді ще мало розбирався в питаннях „політичного етикету”, відчував ( та й тепер відчуваю) себе більше господарником. А тому взяв і „рубанув” все, що думаю, „з плеча”. Я поділився з Президентом своїми думками, сумнівами, пропозиціями. Сказав, що не бачу виходу з кризи в країні і конкретно в регіоні без того, що на всіх рівнях влади відкрито визначити „найболючіші точки”, розробити план невідкладних заходів з вирішення найбільш актуальних проблем. І при цьому чітко вказати: хто, де і за що конкретно відповідає. Хто, як і що має робити. Якою буде відповідальність за невиконання. Зазвичай, подібні співбесіди у Президента тривають не більше 30 хвилин, однак я не помітив, як пролетіли три з половиною години. Помічники Леоніда Даниловича весь час заходили і говорили, що мій час вичерпався. Нагадували Президенту, що у нього є ще інші зустрічі й справи. Але Леонід Данилович сказав їм: „Не заважайте нам розмовляти”. Тоді ми прийшли до спільної думки, що держава не має тиснути на регіони і диктувати їм, що і як робити на місцях. Держава має через закони і виконавчу владу координувати і регулювати політику. А ще я запропонував: „Давайте почнемо з Донецької області і ви, як Президент, нас, будь ласка, підтримайте”. Президент нас підтримав. І думаю, ми разом можемо гордитися тим, що Донбас відродив свою економічну славу. — А як ваш характер проявляється в коаліційному уряді, де кожен міністр не просто ваш підлеглий, але й делегат однієї із парламентських фракцій? — Вже не раз мова йшла про позитивні результати роботи уряду за рік. За цими результатами стоять конкретні люди, їх робота. А від помилок ніхто не застрахований. Дуже важливо мати команду. Проблема сьогодні не в тому, що бракує законів чи в їх поганій якості, а в тому, що вони не виконуються. Треба змусити кожного займатися своєю справою, а не усім підряд і відразу. Головне чітка виконавська дисципліна. Нам не треба обдурювати самих себе і людей. Таким має бути стиль виконавчої влади. — Про деяких людей говорять: лише зайняв високе крісло, а його вже не впізнати. І дійсно, як впливають на спосіб життя звички, характер, зміни в кар’єрі. Як має себе поводити людина, що входить до владної політичної еліти? — На жаль, треба визнати, що сьогодні чимало владних чиновників неприховано хизуються своїм багатством і впливом, демонструють свої капітали і спосіб життя, який катастрофічно відрізняється від того, як живе більшість українців. Ну, скажіть, навіщо пенсіонеру чи безробітному дивитися телевізор і бачити, скільки діамантів на руках у дружин високих посадовців? Навіть, якщо ті жінки молоді і вважаються першими красунями. Що ж стосується нас з дружиною, то ми до розкоші не прагнемо. Мої близькі і друзі це добре знають. Чи змінився характер? Думаю, що ні. Я переконаний, що не потрібно приховувати власні емоції: радість має бути радістю, горе – горем. Дружина інколи говорить словами з пісні: „Яким ти був, таким ти й залишився”. І не тому, що я такий козак хоробрий, просто в житті потрібно залишатися самим собою. — Все ж, як ви ставитеся до комфорту? Що полюбляєте? До грошей як ставитесь? — Я вважаю, що умови життя людини повинні сприяти їй у досягненні мети. Якщо на вузенькій дерев’яній лавочці я не можу виспатись, то я повинен спати у нормальному ліжку. Що стосується грошей, то їх потрібно мати достатньо, щоб достойно представляти себе і свою посаду, свою країну. Але самі по собі гроші для мене не є самоціллю. А взагалі я щасливий тим, що можу провести час з друзями і що вони у мене є, намагаюсь не відмовляти собі в таких радощах – люблю народні пісні, мистецтво взагалі, спорт. Люблю під настрій посидіти над Євангелієм, енциклопедію погортати. Це все і є життя. Галина ПОЛІЩУК.
