Мама загиблої Героїні з Волині розшукала воїна, якого прикрила в окопі її донька

Мати та сестра-близнючка бойової медикині Олени Созонюк на псевдо «Аліса» розповіли про її життя, а військовий, який з нею служив, про її загибель.

Газета «Волинь» вже писала про цю відважну жінку і закликала підписати петицію про присвоєння їй статусу героїні. У вересні 2022 року на передовій загинула Олена Созонюк – одна з двох дочок-близнючок Віри Созонюк з села Обенижі Турійської громади Ковельського району.

 Про це розповідає видання Район. Турійськ покликаючись на телеканал Дім.

Після похорону родина дізналася, що в момент загибелі жінка прикрила собою побратима.

Віра дуже хотіла познайомитися з бійцем, якого врятувала її дочка. Команда проєкту «Я не забуду» телеканалу «Дім» розшукала врятованого Оленою чоловіка та інших свідків її загибелі. І вони вперше розказали усі подробиці трагедії.

Сержантка Олена Созонюк (позивний «Аліса») загинула 3 вересня 2022 року в районі села Веселе Харківської області, рятуючи поранених побратимів. Як бойова медикиня, вона вберегла сотні життів і загинула, прийнявши танковий обстріл, визволяючи від смерті інших, ціною власного життя.

Олена народилася 13 листопада 1993 року в селі Обенижі на Турійщині. Дівчинка з дитинства була бойовою, а ще – із сильним почуттям справедливості.

«Наш сусід дід Федька казав: твої дівчатка повинні йти в поліцію працювати. Вони йдуть, бачать – б'ються хлопці. Оленка взяла тих хлопців, розвела в різні боки, і вони вже спокійно пішли додому всі разом. Вона була дуже справедливою. Якщо хоч найменша неправда, Оленка ніколи не залишалася осторонь. Я їй завжди казала: «Оленко, стримуй себе, бо в тебе так у житті буде багато ворогів, не всі ж люблять, щоб їм правду в очі казали». Але вона ось така була: весь час правду-матку рубала», – каже Віра.

Наш сусід дід Федька казав: твої дівчатка повинні йти в поліцію працювати.

У 2016 році 22-річна Олена добровільно вступила до лав ЗСУ в 14-ту окрему механізовану бригаду імені князя Романа Великого. Мама, звичайно, відмовляла дочку. Але Олена мала непохитний характер: що сказала – те й зробить.

«Я сподівалася, що її за станом здоров'я не візьмуть до війська. Бо в неї були проблеми із зором. А потім вона мені розповіла, що одягла лінзи й так пройшла окуліста. І їй підписали контракт», – зазначає Віра. 

Олена продовжила контракт і службу, навіть коли вже була вагітна. У декрет пішла тільки на сьомому місяці. А через місяць народилася дочка Оксана. Після 9 місяців декрету Олена повернулася на службу – потрібно було заробляти на виховання дитини, тому що батько Оксани не брав у цьому участі.

«Я відмовляла її повертатися в армію, бо дитина ще маленька. Кажу: я тобі свою пенсію віддаватиму, у нас город є – не будемо голодувати. Вона відповідала: ну що на 800 гривень (це була моя пенсія по інвалідності) я дитині куплю, навіть на памперси не вистачить. А батько Оксани – Віталік – нам ніколи не допомагав, пару разів приїжджав після її народження, і все. Тому Оленка сподівалася тільки на себе. Вона запевнила мене, що буде перебувати просто у військовій частині, не братиме участі в боях. Я їй повірила і відпустила, а Оксану забрала до себе. Через роки Олена повідомила, що Віталік загинув на початку повномасштабної війни», – каже Віра.

А батько Оксани – Віталік – нам ніколи не допомагав, пару разів приїжджав після її народження, і все.

Вона сподівалася, що дочка служить у частині. Але якось Олена приїхала додому разом з побратимами на першу річницю дочки. І хлопці проговорилися, що скоро вони з Оленою вирушають на Донбас. Як з'ясувалося пізніше, дівчина з 22 вересня 2016 року брала участь в Антитерористичній операції (АТО) проти російської агресії в Донецькій і Луганській областях.

Олена з усіх сил намагалася поєднувати службу і материнство.

«Вона дуже піклувалася про Оксану. Як тільки у дочки підвищувалася температура, я відразу дзвонила Оленці: які ліки давати? І вона мені називала. Одного разу температура не спадала, і ми вирішили наступного дня відвезти Оксану до лікарні. Оленка відразу відповіла: «Я вже їду до вас». Де б вона не була — на передовій чи десь ще – вона завжди приїде. Ми тільки в лікарню заїхали, трохи побули, і Оленка приїжджає. Добре, що у неї був хороший начальник, який міг її відпускати, коли з дитиною щось траплялося. Але Оленка така, що й сама може поїхати. Каже: «Я краще посиджу на гауптвахті, але приїду до Оксани», – ділиться Віра.

У 2021 році Олена вже замислювалася зробити перерву в службі, щоб присвятити себе дочці. У листопаді попросила матір зібрати всі необхідні документи на дитину. Віра все зібрала, але 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення.

Олена служила бойовою медикинею. Брала участь у визволенні Київської області, наступальних і визвольних операціях у Донецькій, Луганській, Харківській, Запорізькій та Херсонській областях. 3 вересня 2022 року вона загинула на Харківському напрямку. Олені було 27 років. Її доньці Оксані на той момент ще не виповнилося трьох.

Олена розуміла, що на війні все може трапитися. Тому просила, що якщо щось з нею станеться, щоб її сестра-близнючка Ольга подбала про доньку. Після сестри Ольга хотіла забрати маленьку Оксану. Але Віра попросила залишити онуку їй. Тому що Ольга одружена з іноземцем, живе в Стамбулі, і бабуся не змогла б часто бачити Оксану, яка нагадувала їй про загиблу дочку.

Олена розуміла, що на війні все може трапитися. Тому просила, що якщо щось з нею станеться, щоб її сестра-близнючка Ольга подбала про доньку.

Тому Ольга і створила петицію про присвоєння Олені Созонюк статусу Героїні. У своєму фейсбуці вона також скаржилась на ненависників, що звинувачували її в меркантильності:

«От мені цікаво для чого люди пишуть під моїм постом, де я збираю підписи для своєї сестри і вказую що дитина лишилася без мами таке...Я лише хочу справедливості, бо вона перед сметрю зробила героїчний подвиг. І забезпеченогл майбутнього своїй племінниці. І гордість що її мама дійсно герой... А такій дамі бажаю відчути всі смаки війни , і як це коли дитина лишається сама.....я думаю виключно за майбутнє доньки своєї загиблої сестри, бо я їй обіцяла перед смертю що ніколи її не лишу, і буду все робити для її добробуту....»

Фото – скріншоти із соцмереж.

 «Якби не Оксана, я б досі лежала біля Олени і плакала. А так вона витягла мене з цього стану. Оксана тримає нас на цьому світі — мене і діда. На момент смерті Оленки вона була зовсім маленька, тому ми її не брали на похорон. Вона не бачила, як маму привезли, як маму поховали. Вже після похорону ми весь час з нею ходили на кладовище. Вона приходить, дивиться на фотографію, обіймає її, сідає, щось там розповідає по-своєму. А я стою і плачу. А потім Оксана сама почала просити: «Ходімо до мами». І так ми ходили щодня, а то й по два рази на день», — згадує Віра.

У студію «Я не забуду» зі Стамбула приїхала сестра загиблої Олени – Ольга Созонюк. Ольга та Олена однакові не тільки зовні. У сестер навіть голос, інтонація схожі.

Ольга першою з рідних дізналася, що Олена загинула.

«3 вересня вдень ми листувалися з Оленкою, вона скинула фотографію, сказала, що в наряді. А ввечері написала її подруга Інна: «Оля, пробач нас. Олени немає. Вона загинула». Інна попросила, щоб я сказала про це батькам», – каже вона.

У близнючок особливий зв'язок. У серпні 2022 року Ольга побачила сон, що вона нібито їде додому на похорон своєї сестри. А 3 вересня Олени не стало.

«Я бачила колір труни, червоно-чорний український прапор. Тому я просила Оленку, щоб вона звільнилася зі служби, бо щось може статися. Але вона казала, що все буде добре, і що вона повинна бути з хлопцями. Казала: «Як я залишу хлопців, у них не буде медика. Хто з ними буде? Я не можу їх залишити. Я повинна бути тут», — згадує сестра.

На похоронах Олени змогли бути присутніми тільки двоє її побратимів, тому що решта повинні були залишатися на позиціях, виконувати бойові завдання.

«Хлопці віддали нам її телефон. Він був повністю пробитий уламками. Олександр, який приїжджав на похорон, через два тижні теж загинув. А Василь зараз поранений вдома», – каже Ольга.

Останній бій Олени

Про те, що відбувалося в останньому бою Олени, розповів Олександр Смолярук – побратим, який одним з останніх бачив її живою.

Олександр вперше побачив Олену на Запорізькому напрямку.

«Ми проїжджали посадку, там стояла інша рота. Дивлюся, в окопі сидить дівчина. Думаю: нічого собі, дівчина на передовій, на самому «нулі». А влітку 2022 року Олену перевели в нашу роту, тоді вже ближче познайомилися», – каже він.

Олену поважали на службі.

«Вона дуже дбала про медицину, постійно підключала волонтерів для допомоги. Тому що на передовій по медицині завжди щось потрібно. Олена була дуже хоробра — не кожен хлопець хотів іти в такі місця, куди вона заходила з хлопцями. У перших рядах йшла забирати «двохсотих» або рятувати когось із «трьохсотих», – згадує Олександр.

Підрозділ передислокувався на Харківський напрямок. Олександр з побратимами закріпилися на позиції. 3 вересня група іншого підрозділу прийшла їм на зміну.

«Вони закріплювалися на нашій позиції, а ми вже мали висуватися. Почався обстріл. Перший, другий, третій приліт. І тут кричать: «Трьохсотий!». Олена була єдиним медиком у нашому підрозділі, в іншому підрозділі, який нас міняв, був свій медик. Я так зрозумів, він не захотів бігти на допомогу пораненому, або злякався, або що. І побігла Олена. Вона вибігала з бліндажа, за нею наш побратим Влад. І тут приліт, і Олена, виходить, Влада закрила своїм тілом. Вони обоє були поранені», – розповідає боєць.

В іншому підрозділі, який нас міняв, був свій медик. Я так зрозумів, він не захотів бігти на допомогу пораненому, або злякався, або що. І побігла Олена. 

Олександр з іншими побратимами надали першу медичну допомогу і почали евакуацію. Але у Олени були численні осколкові поранення.

«Ми її евакуювали близько 10 хвилин: потрібно було з позиції забрати, винести, а там – такі ліси. Приїхала евакуаційна машина, забрала Олену, Влада, інших «трьохсотих» хлопців. Але Олена не вижила, бо були дуже важкі поранення», – зазначив він.

Владислав Градищук – боєць, якого прикрила Олена – не зміг приїхати до студії «Я не забуду», щоб особисто познайомитися з мамою і сестрою своєї рятівниці. Після поранення Владислав працює водієм міжнародних перевезень. Цього дня він був у рейсі за кордоном, тому підключився до розмови відеозв'язком.

Владислав не зміг бути присутнім і на похоронах Олени, тому що в цей час перебував у госпіталі після поранення.

«Ми перетиналися з Оленою з початку повномасштабної війни, але конкретно я з нею познайомився, коли ми переїхали на Донбас. Це було десь у квітні-травні 2022 року. Потім вона перейшла до нас у роту, була нашою бойовою медикинею. Це була позитивна людина, відважна, смілива і завжди готова прийти на допомогу. Олена була професіоналом у медицині. Кожен міг звернутися, і вона давала поради, їздила в штаб, зв'язувалася з волонтерами, видавала найкращі аптечки. Все, що пов'язано з медициною, все було на найвищому рівні, наскільки це було можливо в нашій ситуації», – згадує він.

Владислав розповів про бій, в якому загинула Олена. Почався обстріл. Забігли в укриття, щоб перечекати, але постріли ставали все ближче і ближче. Деякі бійці роти були поранені, кликали на допомогу.

«Олена була в бліндажі ближче до виходу, я був трохи далі. І вона мені каже: «Треба бігти, надавати допомогу». Відповідаю: «Я розумію, але ти бачиш, що прильоти все ближче і ближче. Почекай хвилину-другу, і тоді побіжимо». У якусь секунду вона не витримала і сказала: «Я вибігаю». І тільки вона рушила до виходу, я за нею – і приліт навпроти входу в бліндаж. Я пам'ятаю тільки вибух і її крик. Вона впала переді мною, майже мені на руки, і закричала», – розповідає ветеран.

Вся вибухова хвиля припала на Олену, вона отримала численні поранення. Владислава зачепило за ногу і руку. Побратими швидко почали надавати допомогу Олені, накладати турнікети.

«Ми взяли ноші, почали її евакуювати, поклали в машину. Підбіг ще один бойовий лікар, почав робити їй уколи. Я постійно розмовляв з нею, щоб утримати в свідомості: «Альона, говори зі мною». Але вона тільки хрипіла», — згадує Владислав.

Місцевість, в якій перебував підрозділ у Харківській області, була гористою, дороги глиняні. Тому евакуаційний автомобіль приїхав із запізненням.

«Ми почали підвищувати голос на лікарів, щоб вони щось робили, проводили якісь реанімаційні заходи. Але лікарі сказали, щоб ми заспокоїлися, і просто констатували смерть Альони», – поділився Владислав.

Після повернення з рейсу він планує приїхати до рідних Альони, щоб особисто зустрітися.

Редакція видання «Волинь» ще раз закликає підписати петицію про присвоєння статусу Героїні Олені Созонюк.https://petition.president.gov.ua/petition/242176

Фото – Турійськ. Район.

 Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Чому подвиг Героїні з Волині оцінюється словами: «Що, мужиків мало було на «гражданці»?»