Волинянин, який 9 років прожив у Польщі, пішов захищати Україну

Про свій шлях воїна Роман розповів кореспонденту АрміяInform.

«Сестра не хотіла давати мені паспорт через те, що знала, куди я піду»

«Я сам з Волині. До широкомасштабного вторгнення дев’ять років жив у Польщі. Там вже будував своє життя. У 2022 році приїхав до бабусі на Різдво. 27 лютого я мав повертатися до Варшави, купив квитки.

25 лютого пішов до ТЦК. Там сказали, що оскільки я раніше не служив в армії, то поки не можуть мене призвати. Але я напросився до 100-ї бригади.

Я раніше займався і стрільбою, і з парашутом стрибав, і скелелазіння опанував. Тому морально більш-менш був підготовлений до військової служби. У 2022 році відчував, що я маю це зробити.

Тоді родина негативно відреагувала на моє рішення йти воювати. Сестра не хотіла давати мені паспорт через те, що знала, куди я піду.

Зараз я вже головний сержант взводу і командир міномета.

Я починав працювати на 60-ці (міномет калібру 60 мм. — Ред.), зараз вже ми дійшли до 120-ки — це МП-120. Українська зброя. Міномет класний. Так, дещо важкий він. Але характеристики у нього хороші.

Це такий, знаєте, танк у світі мінометів. Безвідмовний, надійний, точний. Якщо гарно все вивірити, то мені дуже з ним подобається працювати.

Ми почали з ним виконувати задачі ще в Очеретиному рік тому. І досі з кращим мінометом я ще не працював.

«Двоє пошкутильгали та відсунулись назад, а інші четверо — скоріше за все, їх вже немає»

Тепер переважно ми працюємо по живій силі противника. Бо на техніці орки не заїжджають так далеко. А ми стріляємо на 4500 метрів приблизно.

Якщо ворог на техніці й під’їжджає, то це відбувається дуже швидко, і туди ефективніше спрацьовують дрони. Вони у цьому питанні швидші, не потрібно їх довго коригувати.

А от два роки тому, у 2023-му, ще можна було мінометами працювати по техніці. Тоді ми на 60-міліметровому мінометі виконували завдання. Так навіть по танку тоді відпрацювали з нього.

Ми нічого не зробили танку, але він відступив після нашого влучання. Ворог подумав, що це батарея пристрілюється, і злякався. Ну, смішно було, що наш міномет його змусив відійти.

А якщо все ж таки до сьогоднішнього дня повернутись, то противник працює піхотою. Вони йдуть по двоє-троє людей. Накопичуються у визначеній точці. І потім звідти починають штурмувати наші позиції.

Нам важче працювати через це, бо приємніше вдарити в групу з шести десь людей, ніж зловити одного чи двох.

Якось ми влучили по такій великій групі. Двоє пошкутильгали й відсунулись назад, а інші четверо — скоріше за все, їх вже немає.

…Нашим чоловікам, які досі ще в тилу сидять, хочу сказати, щоб вони перестали боятись. Хочеться, щоб нас вже поміняли інші. Хочеться мені відпочити морально. Бо фізично я не втомився. Дайте мені відпочити зі своєю дружиною, з донькою, поїхати на рибу. Бо три роки й три місяці на війні — психологічно це дуже не просто», - каже воїн.