Командира з Волині побратими поважають не за звання, а за сміливість й чіткість у діях

29-річний Володимир Іванович – командир однієї з рот 23 інженерно-позиційного полку Командування Сил підтримки Збройних Сил України. До мобілізації він працював у науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі. Сьогодні ж – це досвідчений офіцер, який практично безперервно перебуває на виконанні бойових завдань.

Про це пише 23 інженерно-позиційний полк.

«Я родом із Волині. Там народився і жив. Працював експертом-криміналістом. На перший погляд - досить специфічна професія, але мені подобалось те, чим я займався. Я йшов до цього. Здобував освіту. В свій час навчався в Луцьку, а згодом у Києві, в університеті внутрішніх справ, де завершив навчання у магістратурі», - розповідає про себе Володимир.

Життя у молодого чоловіка було відносно спокійне. Все як у всіх. Будував плани на майбутнє, розвивався… Аж поки не настав ранок 24 лютого 2022 року, який він пам’ятав до найменших деталей.

«Паніки не було. Навпаки - спокій і чітке розуміння, що треба діяти. Йдучи на роботу, я вже обмірковував, що робитиму далі», - пригадує військовий.

Майже одразу після початку повномасштабного російського вторгнення Володимир приєднався до лав Збройних Сил України. Вже тоді, у званні молодшого лейтенанта, бо за плечима була військова кафедра, на нього чекали серйозні виклики - і він їх гідно пройшов.

«Моя перша ротація була на Запорізькому напрямку. Це було певне випробування для нас з побратимами. Ми майже всі були мобілізованими, з різним досвідом. Хтось взагалі вперше тримав інструмент у руках, хтось - ще вчора сидів за офісним столом…

Усі з різними життєвими історіями: один підприємець, другий - вчитель… Було важко. Земля, холод, страх, який сидів у грудях, коли десь поруч було чути вибух. Але руки працювали, очі пильнували, а серце - не здавалося.

Треба було багато вчитись, набувати досвіду та навичок у польових умовах. Перед нами стояло завдання - будівництво фортифікаційних споруд на дальніших рубежах. Було не просто, але ми впорались.

Я б сказав, що це була «підготовча» ротація. Бо попереду були складніші: постійні обстріли, дрони, протидія БпЛА, недоспані ночі… Тоді я зрозумів, що не завжди перемога - це наступ. Іноді перемога - це втримати позицію, збудувати укріплення, витримати ніч, - ділиться офіцер.

Згодом Володимир став командиром роти. У нього не просто підлеглі, а люди, з якими він ділить втому, відповідальність і надію. Його поважають - не за звання, а за сміливість, витримку й чіткість у діях. Він ніколи не підвищує голосу, не піддається емоціям. Він просто знає, що має бути зроблено. І робить це.

З дня мобілізації офіцера минуло багато часу. Наче вчора був березень, а вже третя весна зриває листки з календаря… Протягом цього часу змінилося багато. Незмінним лишилась – напруга на фронті.

- Ми зараз працюємо там, де гаряче. Не у переносному значенні - насправді гаряче. Постійно. Хоча до всього звикається. І до гулу «виходів» на позиціях, і до тиші після «прильотів». Ті моменти, коли секунди розтягуються у вічність - це й є справжнє життя. Коли не впевнений, чи вдихнеш ще раз.

Часом ловлю себе на думці: от, ще одне день народження. Скільки їх уже було - не злічити. Напевно, мій Ангел-Охоронець працює понаднормово. Не раз були контузії…, - запалюючи сигарету, каже офіцер. А далі тиша.

Через деякий час військовий знову продовжує говорити. - На щастя усе добре. І головне, що поруч – побратими, з якими важке стає - легшим.

З ними навіть можна мовчати годинами. З ними не страшно йти вперед і ділити останнє. Таких залишилось небагато. Вони стали рідними. І дуже боляче, коли «відривають» когось від нас. Бо разом – ми сила, яка впевнена в діях один одного і ніколи б не підвела у найвідповідальніші моменти.

Що стосується своєї особистої відповідальності та того, як бачить він майбутнє, то офіцер каже: «Я відповідаю за людей. За техніку. За все, що довірено мені державою, і тими, хто поруч. І це відповідальність, яка іноді важча за бронежилет…

І все ж я мрію. Не про перемоги в парадах і не про гучні слова. Мрію, щоб кожен з нас повернувся. Просто додому. І щоб я міг приїхати на Батьківщину. Торкнутись до рідної землі і обійняти тих, хто чекає».

Сьогодні Володимир носить капітанські погони, але в серці все той же хлопець із Волині. Тільки тепер він знає ціну тиші. І ціну вибору, який зробив тоді, в лютому двадцять другого.

«Тут я навчився більше цінувати прості речі: добрий ранок, коли ніхто не загинув. Дзвінок додому. Живих людей поруч.

Знаєте, я реаліст. Але всередині живе впертий оптиміст. Я бачу світло в кінці тунелю. І тримаю курс на нього - попри все», - так підсумував розмову капітан у прифронтовому містечку, де зустрілись «на хвилинку». А далі поспішив туди, де на нього чекають інші побратими. Там, де «люди в пікселі» продовжують боротися за волю рідної країни.

За мужність та героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність українському народові, а також за зразкове виконання військового обов'язку та високий професіоналізм, проявлені в умовах збройної агресії російської федерації проти України капітан Володимир нагороджений медаллю «Воєнний хрест ІІІ ступеня» від Міністерства оборони України.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Історія волинського «шерифа», що захищає Україну і вдома, і на передовій.