«Найбільш затребувані хірурги»: історія лікаря з Волині, який добровольцем поїхав рятувати життя на фронті

Пів року тому він отримав запрошення доєднатися до ПДМШ – першого добровольчого медичного шпиталю, адже потреба в лікарях останнім часом особливо зросла.

Про це розповіли у Волинській обласній клінічній лікарні.

Богдан Олегович розповідає, що заявку на вступ до медформування подавав кілька разів ще з 2014 року, проте на той час її відхиляли: охочих лікарів було значно більше.

Богдан працює хірургом уже майже 10 років, розпочинав у Ківерцівській центральній районній лікарні, а з початком повномасштабного вторгнення перейшов на роботу в хірургію обласної клініки, тож певний час мав справу із бойовою травмою.

«Рішення поїхати на фронт виник через те, що на даний момент там є достатньо велика нестача медичних спеціалістів, а саме добровольців», – розповідає лікар. – Найбільш затребувані на даний момент хірурги, травматологи та анестезіологи. Багато хто з лікарів потребує ротації. Там, де я працював на стабілізаційному пункті, лікарі уже по 3-4 роки знаходяться. Це достатньо важкі умови, і емоційні, і фізичні, вони потребують відпустки».

Богдан Супрунець згадує своє початкове, поверхове розуміння поняття «на нулі» (на передовій), яке швидко перетворилося на сувору реальність після прибуття. Постійне тремтіння будівель від вибухів, що стало разючим контрастом до його попереднього досвіду.

Його вибір піти добровольцем означав негласну згоду працювати в найнебезпечніших, прифронтових умовах, близько до активних бойових дій.

Лікар був направлений на Донецький напрямок, зокрема в Лиманський район, який на той час був однією з найгарячіших точок. Його основним завданням на стабілізаційному пункті було стабілізувати поранених бійців, евакуйованих безпосередньо з передової, готуючи їх до транспортування в госпіталі, де могли бути проведені більш масштабні операції.

«Це включало роботу з різними пораненнями: могли бути і вибухові ампутації, і осколкові поранення грудної клітки, черевної порожнини, голови. Наша задача була зупинити кровотечу, іммобілізація, роздринувати при потребі там грудну клітку, черевну порожнину, провести максимально всі можливі маніпуляції, які ми могли провести на той момент, щоб спокійно, без переживань його довести потім до госпіталя».

Робота була непередбачуваною. Бували періоди, коли протягом годин не прибувало жодних поранених, а потім раптово надходило вісім або більше, деякі з них у критичному стані. Медична команда на стабілізаційному пункті складалася з двох бригад: однієї військової (хірург та анестезіолог) та однієї добровольчої (хірург та анестезіолог), загалом четверо лікарів. Часто їм доводилося діяти максимально швидко, реагувати та все планувати. 

Безпека була постійною проблемою, каже Богдан: «Будь-яке скупчення людей біля якогось стабілізаційного пункту може викликати якусь реакцію з ворожої сторони. Вони спостерігали та вони могли нас бачити. Дуже часто над нами літали дрони».

Евакуація поранених часто затримувалася через інтенсивну ворожу активність, іноді залишаючи важкопоранених бійців на передовій годинами або навіть днями. Лікар підкреслив вирішальну роль протиповітряної оборони та повну довіру, яку він мав до військових: «Я вам скажу так, принаймні під час роботи в мене переживань взагалі не було: ні за те, що якось небезпека для життя, ні за прильоти, ні за дрони, ні за що. Там ти повністю довіряєш військовим, ти розумієш, що від них залежить твоє життя».

Найпоширенішими пораненнями були осколкові, мінно-вибухові та травматичні ампутації кінцівок. Хоча досвід його роботи в обласній лікарні забезпечив міцну основу для роботи з бойовою травмою, тому він не зустрічав багатьох «нових» критичних поранень. Однак час реакції та оперативність, необхідні на передовій, кардинально відрізнялися через нестабільне середовище.

Після повернення з фронту, перехід до цивільного життя, або акліматизація, каже Богдан Супрунець, зайняла у нього кілька днів. Адже є разючий контраст між фронтовою реальністю та повсякденним життям у мирних районах, де не кожен повністю усвідомлює війну: «Тут не всі живуть війною і розуміють, що там робиться. Байдужість є. Так, це просто зовсім різні світи. На фронті постійно гримить, гримить, гримить, гримить. І знаєте, поки ти до цього всього не привикаєш, це достатньо важко і спати, і сидіти, тому що переживання все-таки є. А як навушники вдягаєш, все, в тебе вже своя атмосфера».

Лікар переконаний, що саме робота допомогла йому подолати страх: «Я б не сказав, що там був якийсь критичний такий страх, основне, що робота. І вона той страх переборювала, бо ти приїхав працювати».

Він також відзначає важливість спілкування з досвідченими військовими: «Коли наприклад є 10 людей, які там по пару років, а вас двоє, які зовсім недавно, то ти хоч-не-хоч, почнеш так само реагувати, як всі інші, і дуже швидко до цього всього звикаєш».

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Волинські медики – серед кращих на Чемпіонаті України з екстреної медичної допомоги.