
Так припала шістнадцятирічна юнка до душі на вісім років старшому парубку, що вирішив: вона буде його.
Шістдесят років разом: історія кохання і вірності Павла та Марії Михальчуків з Волині
Павло і Марія Михальчуки з Березич святкують 60 років подружнього життя, зберігаючи щирість, тепло та традиції сільського побуту
Він жартома кладе їй голову на плече для спільного фото. Вона усміхається і нібито сварить, аби не робив дурниць. У цю мить дивишся на Павла і Марію Михальчуків із Березич, і тепло огортає серце. Бо ж бачиш людей, котрі не розгубили щирості на життєвих поворотах і вже шістдесят років ідуть разом, долаючи різні випробування.
Про родинну історію Михальчуків розповіли у виданні «Нове життя».
Павло Михайлович родом із Вола. Марія Анатоліївна – корінна березичанка. Доля звела їхні погляди на сільських танцях, потім – у колгоспі, де працювали обоє. І так припала шістнадцятирічна юнка до душі на вісім років старшому парубку, що вирішив: вона буде його. Тож невдовзі і сватів заслав. А коли землю скували морози та засипали сніги, справили весілля.
«Ой, тоді така зима була! Дорогу прочистили на Віл, аби могли проїхати весільні. То не те, що зараз: і сніг у дивину», – пригадує найщасливіший день у своєму житті Марія Михальчук.
У цей час її суджений сидить у кріслі і лишень тихенько усміхається. Мабуть, у пам’яті теж перегортає ті незабутні миті. Бо ж хоча збігло з того часу шістдесят років, такі події ніколи не зітруться з пам’яті подружжя. Адже то був початок їхньої спільної дороги життя.
Звивистою вона видалася. Інколи круті повороти траплялися на ній. Такі ж, як і долав не один раз у своїй трудовій діяльності Павло Михайлович, котрий усе життя шоферував. Їздив спочатку вантажним авто, а потім возив голову місцевого колгоспу. З того часу так і називають його Павлом «лігковим», інакше й не кличуть його односельці. Хоча ще більше десятка років лісником працював, те прізвисько так і зосталося з ним. Ба більше, навіть дружину звуть «Маньою лігковою».
«Півтора року ми пожили у Волі. А потім переїхали в Березичі. У чоловіка ж сім’я велика була, а тут моя мама жила одна, бо батька не стало, як я була маленька. Так тут і зосталися. Зруба купили, хату построїли, потім ще добудували її. Колись хотілося, щоб вона велика була, а тепер кімнат ще й забагато нам із дідом», – розповідає Марія Анатоліївна.
Звісно, нелегко доводилося у ті часи Михальчукам. Чоловік постійно на роботі був. Та й жінка теж весь час у колгоспі працювала. Ланковою була передовою. А як випадала нагода, то ще і на сезон їздила, бо ж хотілося копійку додаткову заробити. Удома теж тримали господарство, інколи до семи голів худоби. Адже двічі лелека до них навідувався. Спочатку приніс доньку Ніну, а через три роки – Любов. Тож хотіли батьки, аби діти мали все необхідне, освіту обом дали. Старша нині в Угриничах проживає, молодша – в Любешові. Двох онучок та двох правнуків послав Господь дідусеві й бабусі.

Розлетілися рідні світом, двоє залишилися вони в хаті. Бо ж і матір Марії Анатоліївни вже відлетіла голубкою у кращі світи, проживши 97 літ. Тож, аби коротати час, господиня дому весь час береться до вишивання. Любить це заняття з молодості. Пригадує, що і колись постійно вишивала.
«Мати моя то ткала. Часто верстат стояв у хаті. Або ж гладдю вишивала. То до нас постійно на вечорки збиралися всі сусіди. Жінки вишивали, чоловіки карти грали. Бо у нас ще й одними з перших телевізор був, то всі сходилися подивитися», – пригадує Марія Михальчук.
Сама ж майстриня випробовує різні техніки вишивання: гладдю, хрестиком, бісером, набивання. Зізнається: якби зібрати всі її вишивки, то, мабуть, і в хату не помістилися б.
«Я і в молодості весь час вишивала. А що вдень через роботу не було коли, то я вночі діда накривала, щоб йому світло не світило, і вишивала», – з усмішкою каже про своє захоплення Марія Анатоліївна.

«А вже як мама побачить десь новий узор, то не заспокоїться, поки його не зніме. Не раз і в інших селах брала рушники, щоб собі вишити. Кольори то вже сама підбирає дуже вдало. А як вишиває гладдю, то й часто малює узори», – приєднується до розмови донька Любов Павлівна.
Вміє бачити прекрасне в усьому ця жінка. Тож і передає цю красу на полотні, а ще плекає її на підвіконнях та у квітнику: з ранньої весни до пізньої осені довкола хати цвіте різнобарв’я квітів.
Усередині ж будинок Михальчуків теж потопає у красі – у різноманітній вишивці. Ікони й картини, вишиті бісером, обмережані барвистими рушниками. У стінці висять різноманітні серветки, на дверях – штори. А у шафі – рушники, доріжки, вишиті сорочки. Ось і нині гаптує майстриня ще одну своїй онучці. Вишиває – і заодно просить Господа, аби посилав добру долю її рідним. Благає про це Всевишнього щонеділі в храмі, де співає в церковному хорі. Бо ж голосом гарним наділив її Господь, що й постійно брала участь у народній самодіяльності. Буває, й нині за вишивкою пригадає якусь пісню та й заспіває. Заслухається її Павло Михайлович, замилується її співом і подумки полине у ті далекі роки, коли тільки вперше зустрілися, коли побралися. Й не віриться обом, що минуло з того часу аж шістдесят років.
Наталія МУХА.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
Читайте також: Талановиті школярі Волині вирушили до Польщі на міжнародний екопроєкт.
