У похмурому, зовсім не весняному небі спочатку з’явилися якісь темні контури, що наближалися. Розгледіти їх заважав рясний снігопад, що того дня вже вкотре витрушував на Луцьк, хотілося вірити, найостанніші запаси березневого снігу...
У похмурому, зовсім не весняному небі спочатку з’явилися якісь темні контури, що наближалися. Розгледіти їх заважав рясний снігопад, що того дня вже вкотре витрушував на Луцьк, хотілося вірити, найостанніші запаси березневого снігу.
І раптом радісний здогад залоскотав груди: та це ж лелеки повертаються із вирію! Один, два, три... У ключі було їх двадцять двоє. Летіли низько, повільно махаючи крилами. Мабуть, притомила птахів далека дорога. ... Одна знайома розповідала, як поїхала до Ізраїлю провідати доньку, що вийшла заміж за іноземця й оселилася в цій країні. Родина прийняла жінку гарно, догоджала, як могла. Віза у неї була на три місяці, стільки ж збиралася гостювати. Та одного разу побачила лелек, що летіли над Мертвим морем. І так замлоїло у серці: «Це ж вони додому летять, в Україну!» Діти сердилися й не могли зрозуміти, чому вона просить поміняти квиток на літак, чому вирішила повернутися на цілий місяць раніше? Що мала казати? Що їй хочеться летіти вслід за лелеками? Засміють же... А тим часом, розгойдавши крилами весняне небо й далекі спомини дитинства, лелечий гурт зник за обрієм. Із поверненням вас, лелеченьки, бусли, боцюни! Весна ж бо без вас не настане...
