Волинський командир Олесандр Бірук віддав свою відпустку побратимові і… загинув

   – Саша знав, чим може закінчитися для нього війна, бо бачив, скільки життів вона забрала, – каже дружина захисника-Героя Людмила. – Але кожного разу, навіть тоді, коли після поранення мав статус «обмежено придатний», й був варіант вже не їхати на передову, а перевестися в тиловий підрозділ, він все одно вертався до побратимів. І ніколи не жалівся на якісь труднощі, був завжди на позитиві – посміхався, жартував. А на моє прохання дати, на всякий випадок, координати командира підрозділу, в якому служив, когось із товаришів, відповідав: «Для чого? Як уб’ють, то привезуть, а як поранять, то тобі подзвонять»

«Побачивши мене другий раз, Саша вже вирішив, що я буду його дружиною, – так і сталося»

Ми зустрілися з дружиною Олександра Бірука – Людмилою – напередодні сумної річниці – 19 лютого минає два роки, як він загинув.  Але говорили найперше не про війну, яка забрала чоловіка, батька двох синів, а про те, як доля звела їхні життєві шляхи, як народилося їхнє кохання.

 – Історія нашого знайомства – незвичайна, – каже жінка, охоче повертаючись до того минулого, яке завжди буде з нею. – Я родом із села Великий Обзир, Саша жив у Камені-Каширському.  І перший раз ми побачилися з ним на весіллі в мого родича – в селі Брониця. На той час я вже працювала в райцентрі – в Будинку дитячої та юнацької творчості, хоч мала лише вісімнадцять, – просто рано до школи пішла, в класі була наймолодша, тож у чотирнадцять вступила в педколедж, а в сімнадцять одержала диплом. Одне слово, тоді про серйозні стосунки ще не думала. Тому-то, відчувши залицяння з боку незнайомця – втекла із весілля. Але зовсім скоро, за тижнів два, була друга зустріч – знову на весіллі, тільки вже в моєму рідному селі. І, побачивши мене другий раз, Саша вже вирішив, що я буду його дружиною, – так і сталося.

Після тієї другої зустрічі (це було восени 2002 року) вони вже почали зустрічатися. І Новий 2003-й святкували разом. Разом його й проводжали, вже будучи подружжям.

– Ніколи не забуду, як Саша просив моєї руки. Була якраз Пасха. Ми з ним вперше приїхали в гості до моїх батьків. Повечеряли. Мама тоді після тяжкої операції була майже лежача – він прийшов до неї, став на коліна й почав питати, чи віддасть вона й тато мене заміж за нього. Мама розплакалася й сказала: «Коли дочка згідна, то й ми не проти».

І хоч тоді Саші дали статус «обмежено придатний для служби» й був варіант вже не їхати на передову, а перевестися в тилову структуру, він все одно вернувся до хлопців.   

 1-го червня вони одружилися. Нареченій було двадцять, нареченому – двадцять три. Майже три роки молода сім’я жила в батьків Олександра. Там їхній старший син, Олексій, народився. Олександр, який закінчив Львівський технікум залізничного транспорту, працював техніком-електромеханіком на залізниці в Ковелі.

 – Ми майже не бачилися, бо їхав чоловік з дому рано-вранці, а вертався  – пізнього вечора, – пригадує жінка. – Й тоді він розрахувався. З допомогою його й моїх батьків ми придбали будинок. Оскільки він був недобудований, то вже самі його доводили до пуття. Разом вікна вставляли, двері. Саша багато що своїми руками зробив. Коли чогось і не знав, не вмів, то вчився. Він час від часу їздив на сезонні роботи.

 І от коли подружжя й дім впорядкувало й обійстя облаштувало, й діти попідростали (через п’ять літ після первістка в них народився ще один син, Владислав), й можна було, як кажуть, пожити для себе, почалася  повномасштабна війна.

«Як я можу сидіти вдома? Мушу захищати Україну»

Старший син Біруків навчався у столичному виші. Від нього Людмила й почула 24 лютого: «Мамо, війна!». На її плач і в той же час – подивування, мовляв, яка війна, Олексій додав: «У нас бомблять». Пригадуючи той ранок, Людмила каже:

–  Чую таке від сина, а чоловік збирається кудись. «Ти куди?», – питаю. – «У військкомат», – каже. Я, по правді, була в розпачі, бо ж розуміла, що треба якось сина з Києва забирати, а заразом і племінників, які теж вчилися в столиці. А хто поїде за ними, якщо чоловіка заберуть у військо? Та того дня вже мобілізували багато таких хлопців, які мали якийсь мінімум військової підготовки. Сашу, котрий навіть строкової служби не проходив, відправили додому: «Чекай, покличемо». Я зраділа, що чоловік  залишився вдома й зміг поїхати за сином та племінниками, які не мали чим вибратися з Києва. І згодом він ще не раз ходив у військкомат, але його відправляли додому. Так було до осені – у вересні таки покликали...

За словами Людмили, на цей час війна боляче зачепила їхню родину. Її племінник, Олександр Заремба, – син сестри, яка рано померла («тож він був мені, як рідна дитина»), свого часу сімнадцятирічним пішов в АТО. Відслужив три роки. У 2021-му повернувся додому, а коли почалося повномасштабне вторгнення, то він знову записався в ЗСУ – з 26 лютого 2022 року воював у 14-тій окремій механізованій бригаді.

 – Саша служив у розвідці – на безпілотниках, з якими тоді ще мало хто був обізнаний. І от із 7-го на 8-е квітня пішов з побратимом на завдання й не повернувся. Нам сповістили, що Саша пропав безвісти (лише в грудні 2023 року стане відомо, що він загинув 8 квітня 2022 року в селі Максимівка Миколаївської області, а поховали ми його 1 січня 2024-го). Тож коли мій чоловік ішов на війну, то я шукала племінника. Він сказав: «Така дитина пішла воювати – як я можу сидіти вдома? Мушу захищати Україну». Я плакала, бо знала, куди він іде. Говорила: «Ти хочеш, щоб і тебе не було,  а в тебе ж два малолітні сини!». Але Саша одне твердив: «Ні, я мушу йти...» І пішов, свідомо вибравши цей шлях, добре знаючи, що з війни не всі вертаються.

Олександр Бірук трохи був на Житомирщині. Але оскільки не мав військової підготовки, то, за словами дружини, його відправили на Рівненський полігон. 12 днів навчався, там і присягу прийняв. Після цього в складі 102-ї бригади потрапив  у Запорізьку область. 24 жовтня 2022-го вже виходив на «нуль». Боєць-піхотинець із Каменя-Каширського був на війні майже півтора року.

 «Олександра нема – його не встигли вчасно вивезти з поля бою»

 – За цей час Саша двічі був у відпустці, – розповідає Людмила. – Перший раз несподівано приїхав в березні 2023 року. Такий сюрприз зробив мені й синам. Тоді відпустку йому дали за успішно виконане бойове завдання – хлопці йшли на позицію – мінувати поле, щоб російських окупантів зупинити, й ніхто не знав, чи повернеться звідти живий. А вдруге після операції (коли був на позиції, то отримав травму) його відпустили додому на реабілітацію – проходив лікування в Камінь-Каширській лікарні. Відпустка припала на жовтень і листопад трохи захопила. І хоч тоді Саші дали статус «обмежено придатний для служби» й був варіант вже не їхати на передову, а перевестися в тилову структуру, він все одно вернувся до хлопців.

Закінчувалася відпустка. Наступного дня Олександр мав від’їжджати в частину, а напередодні зібралася вся родина – побачилися, поговорили. І так само всі проводжали на автостанції. У дружини такий спогад:

 –  Я фотографувала кожну нашу мить, коли ми були разом. Хоч Саша й не хотів – сердився. Ніби передчувала, що то наша остання зустріч. А швидше всього – просто розуміла, що це війна, що можу більше не побачити свого коханого. Олександр сам завжди казав: «Звідти вертаються «двохсотими» або «трьохсотими»...

 Після своєї останньої відпустки Олександр Бірук воював ще більше трьох місяців. Про ці дні, тижні Людмила згадує так: 

 – Другого січня, – розповідає Людмила, – Саша сказав, що його призначили  командиром стрілецького відділення, що він вже водить на завдання своїх хлопців. Я, як завжди, знаючи, коли чоловік йшов на позицію, стежила за тим, чи вже повернувся: якщо з’явився в мережі, прислав есемеску, то значить все добре. Так тривало ще десь півтора місяця. А 15 лютого в нас була остання розмова – більше він не вийшов на зв’язок. До речі, якраз з цього числа Саша мав бути у відпустці, але він віддав її побратимові, в якого, не пам’ятаю, чи то дитина народилася, чи була інша якась поважна причина для невідкладної поїздки додому. Дізнавшись про це, я  дуже засмутилася. Адже 1-го січня похоронила племінника, тож обступали тривожні думки – не могла діждатися приїзду чоловіка. Натомість мене чекало найстрашніше – звістка, що він загинув.

 Сталося так, що 20 лютого Людмила була в Луцьку – в обласному драмтеатрі вручали посмертну нагороду  її  племінника, Олександра Заремби, й вона поїхала за нею разом з його татом. Уже в той день, по суті, жінка знала, що з її Сашею сталося непоправне. Але ті, до кого дзвонила й розпитувала про нього, ще залишали їй якусь надію, оскільки «тіла не було». Та 21 лютого зателефонував побратим чоловіка і сказав: «Олександра нема – після поранення його не встигли вчасно вивезти з поля бою». Сповіщення вручили, коли уже знала,  що війна навіки розлучила з коханим.

Свічка життя бійця згасла в нерівному бою з ворогом у Малинівці Пологівського району на Запоріжжі. Родина збирала підписи (і назбирала необхідні 25 тисяч!) під електронною петицією, яка була зареєстрована на сайті Президента України, з проханням про присвоєння Олександрові Біруку звання Героя України. Але поки що ніякого результату нема. Хоч Людмила каже:

  – Підпише цю петицію Президент чи ні – це для мене вже нічого не змінить. І мій чоловік, і багато інших, хто захищав і захищає Україну, заслуговують на це високе звання. Я вже мала досвід, поки шукала племінника, – до кого телефонувати, з ким говорити, тож добилася, щоб мені привезли всі речі чоловіка, мобілку. Вони по-особливому дорогі мені, дітям. Сумку, правда, сини розбирали – я не могла до неї взятися. Десь через рік взяла в руки телефон Саші. Тепер дивилася фото, на яких він із синами, зі мною, і думаю, як це страшно, коли вже ніщо не може повторитися...

«Слава Богу, є люди, без яких я, мабуть, не справилася зі своїм болем!»

Могла б бути окрема розповідь про те, як жінка, похоронивши за два місяці двох дорогих їй людей – племінника, котрий був їй, як рідна дитина, й чоловіка, вчилася жити (виживати), щоб іти далі.

 – Ще в 2023 році, – розповідає Людмила, – коли я шукали племінника, я пішла вчитися на психолога. Надіялася, що чоловік повернеться живий з війни, й мені потрібні будуть навички, як йому допомогти. А вийшло так, що тепер допомагаю таким, як я сама, – дружинам, які втратили чоловіків, мамам, котрі поховали синів. Працюю психологом у центрі життєстійкості Камінь-Каширської громади. А поки цього центру не було, то волонтерила в районній організації Товариства Червоного Хреста.

А якщо до першого року великої війни повернутися, то, виявляється, Людмила Бірук не раз ходила у військкомат:

 – Чоловік йшов одною стороною, а я другою. Але мені щоразу говорили: «Ти учиш дітей, то йди і вчи» (Людмила Бірук уже чверть століття працює в Будинку дитячої та юнацької творчості, куди прийшла ще зовсім молодою, очолює тут зразкову студію «Водограй». – Авт. ). Потім пропонували посаду психолога у військкоматі, але я вже була в Центрі життєстійкості. Ніколи не стояла осторонь волонтерства – роблю, що можу, що в моїх силах.

 Жінка говорила й про те, що, відчувалося, дуже наболіло на душі:

 –  Хто зрозуміє таких, як ми? Звичайно, той, хто пройшов через прожите нами. Я усвідомила, що поки сама собі не допоможеш – тобі ніхто не допоможе. Бо навіть якщо хтось і руку подасть, то все одно треба, щоб ти встала і далі йшла. Я, як й інші жінки, уже навчилася жити зі своїм болем. Питання: «Як ти?», яке доводиться чути, мене дуже тригерить. Бо як може бути, коли ти за два місяці похоронила племінника й чоловіка?

 І про те, що війна, дай Бог закінчиться, розмірковувала Людмила Бірук:

 – І зараз бачиш, що військовослужбовці після поранення їдуть назад на передову, бо не можуть вже тут жити – їм важко прийняти цивільне життя. Треба, щоб люди вчилися розуміти тих, хто пройшов через пекло.  Важливо не обходили стороною чоловіка, у якого нема ноги чи руки, як інваліда, а, навпаки, допомагати йому. Скажу, що багатьох війна не зачепила, – вони живуть всі ці роки, як і раніше жили. Їм важко зрозуміти нас – дружин, котрі втратили чоловіків. Вони тільки стежать, як ми живемо, що робимо, що одягли, чи посміхаємося («Як так – не зламалася, встала?».

 Слава Богу, є люди, без яких я, мабуть, не справилася зі своїм болем! Є моя родина – батьки мої й чоловікові (я як називала свекрів мамою й татом, то так і називаю), друзі. Сини мої дають силу жити, рухатися далі, бути і за маму, і за тата – вивчити їх, онуків дочекатися, яких, на жаль, не  судилося побачити їхньому батькові.

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.

Читайте також: Герой Олег Пронцевич з Волині: «Донечко, я тебе дуже люблю й любитиму навіть після смерті».