Воїни перестають бути атеїстами: яку таємну зброю носить із собою капелан із Волині

Настоятель парафії Святителя Миколая Чудотворця в м. Камені-Каширському протоієрей Володимир Мицько стоїть на екваторі віку: 13 липня йому п’ятдесят.

Про це пише Волинська єпархія Православної Церкви України.

«Взагалі-то я вважаю, що віковий екватор у мене вже минув, – міркує душпастир. – Не думаю, що на схилку літ у мене буде стільки завзяття, аби так активно служити Господу і людям.»

А парафіяни храму, де настоятелем отець Володимир, вірять, що і в сто літ він дивуватиме плідною діяльністю. Адже його небайдужість до проблем суспільного і духовного життя справді вражає.

Він став капеланом ще до того, як офіційно у 2017 році ця посада була запроваджена урядом в українському війську. З початку АТО, в 2014 році він кинувся у вир волонтерської діяльності, постійно возив на передову необхідні для армії речі. Приклад жертовної діяльності заохочував вірян Каменя-Каширського згуртуватися навколо конкретної допомоги воїнам. Місто на Волинському Поліссі стало для нього рідним, хоча як уродженець древнього Дрогобича вважає себе патріотом не тільки двох міст, а й усіх поселень України, де побував із визвольної місією, – Ірпеня, Бучі, Куп’янська, Маріуполя, Мар’їнки, Троїцького…

«Згідно з моєю капеланською посадою мені належить мати зброю, – ділиться думками священник, – проте вона необхідна у випадку рятування побратимів від загрози. Тоді я готовий її використати. Але вогнепальна сила – ніщо проти дії Хреста і Божого Слова. Архангел Михаїл має зброю – меч. А духовна зброя – це молитва проти нечисті, яка на нас напала. У війську воїни перестають бути атеїстами чи байдужими до релігії.»

Власну небайдужість до Церкви юний Володимир проявив ще у шкільні роки, відвідуючи місцевий храм. І хоча його батько Дмитро бачив сина професійним військовим (бажав, щоб той пішов його стопами), Мицько-молодший надав перевагу служінню Господові. Доля занесла до Луцька, де завершив навчання у Волинській православній богословській академії, знайшов свою половинку – дружину Оксану, медика. А панотець теж лікує людей, акцентуючи увагу на духовних питаннях. Нині він у званні капітана є заступником командира бригади з духовно-релігійних питань.

Щире слово пастиря чекають бійці в кожному підрозділі. Сповідь відбувається не тільки при відповідному обряді, а й у простій щирій розмові в окопі чи деінде. Воїни мають потребу відверто поділитися з капеланом сокровенним, особливо на межі емоційного зриву.

«Колись мав розмову з одним хлопцем, з яким довелось зустрітися через кілька місяців, – пригадує о. Володимир. – Він признався мені, що я врятував йому життя, бо він був за крок до самогубства…» Конкретно зміст розмови отець вже й не пригадує. Головне, чим оперував тоді, – Божим Словом, Євангелієм. Це і є той животворний матеріал, що сильніший від будь-якої сучасної зброї, найвагоміший аргумент повернення віри в людське життя.

Висвяту в духовний сан Володимира Мицька у 2001 році здійснив митрополит Луцький і Волинський Яків Панчук, благословив на подальший шлях. Тоді ж отримав парафію в Камені-Каширському, з недобудованим храмом Святителя Миколая. За чверть століття духовного служіння вдалося змінити не тільки стан Божого дому, а й світогляд містян.

«Спочатку, на перших Літургіях були присутніми три десятки прихожан, з якими довелося продовжувати зодчі роботи. Тепер на Службу приходять тисячі», – ділиться враженнями панотець.

Щось змінювати в особистому житті протоієрей не збирається, а ось змінити якість життя вірян, наповнити його повноцінним духовним змістом – це і є його покликання перед Господом. Про тимчасовість земного буття знаємо достеменно, але тимчасово покликаний (лише на місяць) на посаду капелана в один із військових підрозділів, отець Володимир залишився там до сьогодні, оживляє спраглі душі воїнів Божим благодатним словом.

«Зараз я в Камені-Каширському, і лише тому, що маю серйозну операцію й перебуваю під лікарським наглядом. Тільки твердо стану на ноги – відразу у військову частину. Мене і всіх наших бійців рятує віра у Господа й віра в перемогу.»

Капітан-капелан виробив для себе чітку лінію діяльності серед військовиків. Насамперед не намагається комусь подобатися за рахунок поступливості й догідливості, тримає тверду позицію. Зустрічаючись із різними поглядами на християнську релігію, отець має власну зброю – переконання. «У найважчих нюансах діалогу знаходяться вагомі слова, які линуть від самого Всевишнього, – признається отець Володимир. – За це я Йому дуже вдячний і розумію власну причетність до Божих справ.»

Господнім промислом стало те, що справу батька продовжує його син Микола: теж капелан у капітанському званні, служить у війську психологом-практиком.

У всіх воїнів справедливого війська є мрія, одна-єдина за змістом, – перемога над ворогом та повернення до мирного життя. Перемога над темною силою диявола, який взяв у лещата голови московитів і їхніх біснуватих фюрерів, є логічною і послідовною, так, як і мрія душпастиря Володимира. Він мріє відслужити молебень на честь перемоги у рідному храмі зі своїми вірними парафіянами і гайнути до своїх рідних місць, у Карпати. У високих чарівних горах він буде на висоті своїх помислів і в безпосередній близькості до Божої мудрості.

Віталій КЛІМЧУК

Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: На Волині мобілізували священника УПЦ МП з Рівненщини: деталі від ТЦК.