Щоранку, хоча й не зовсім по дорозі, намагаюся пройти мимо квіткового ряду, що біля юнацької бібліотеки...
Щоранку, хоча й не зовсім по дорозі, намагаюся пройти мимо квіткового ряду, що біля юнацької бібліотеки.
Тут зараз, поряд із жоржинами, хризантемами, декоративними соняшниками, правлять осінній бал зоряні квіти – айстри. З-поміж дивовижного різнобарв’я відтінків – рожевого, фіолетового, кремового, білого — око вихоплює улюблені сорти: «Страусове перо», «Юлія», «Седая дама», «Яблуневий цвіт»... А в пам’яті зринає мамин голос: «У моїм саду айстри білі схилили голови в журбі. В моєму серці згасли сили, чужою стала я тобі...» Цю пісню мама часто співала над колискою молодшого брата замість колискової. Либонь, тому слова назавше врізались у пам’ять. Як і поетичні рядки Олександра Олеся, де айстри «схилились і вмерли. А тут, як на гріх, засяяло сонце над трупами їх». У моєму саду цьогоріч також буяють айстри, залицяючись різнобарвними очицями до чорнобривців та майорів. Однак, позмагатися із луцькими квітникарками, які пропонують свій чудесний крам перехожим, не можу. Тож і проходжу щоранку вздовж рядів, щоб помилуватися... Ой, мало не забула, ціна також цілком прийнятна – по гривні за розкішну айстру.
