ВЕРЕСНЕВИЙ МОТИВ: знову осінь, каштани плачуть слізьми карими на тротуари...

Від несподіванки аж спинилася. Просто переді мною плюхнувся на асфальт буро-зелений колючий «їжачок» і, розколовшись навпіл, прозирнув на світ карими затуманеними очицями.

Вже вкотре повторюється це маленьке осіннє дійство, а щоразу в грудях якось щемно. Воно повертає до Києва, у студентську юність, коли ще душа не була обтяжена гірким досвідом прощань без надії на зустріч, а каштани не хворіли на огидну македонську мінуючу міль, яка позбавляє їх і пісенної вроди, й самого життя.
Ще не усвідомивши – навіщо, збираю прохолодні вологі кульки й кладу до кишені. У те, що вони, опинившись у шафі, відлякують міль, уже не вірю. Досвід – штука переконлива. А ще кажуть, що каштани забирають на себе погану енергетику, яка є в домі. Можливо... Інакше чому так хочеться підняти їх і взяти з собою?
Єдине, що знаю напевно: за радянських часів із каштанового борошна (зняти шкірку, висушити і розмолоти) робили надійний клей для паперу. Таким користувалася моя мама, працюючи на сільській пошті. Своєрідний запах того клею пам’ятається й досі.