У салон автобуса, що от-от має від’їжджати, заходить дівчинка. У неї ромська зовнішність, на вигляд — не більше десяти років. У руці тримає пластикову склянку, на дні якої торохкотять кілька монет...
У салон автобуса, що от-от має від’їжджати, заходить дівчинка. У неї ромська зовнішність, на вигляд — не більше десяти років. У руці тримає пластикову склянку, на дні якої торохкотять кілька монет.
У її вухах я зауважую сережки: квіточки, на застібках — проби, свідчення того, що прикраси зроблені зі щирого золота. Дівча жалібним голосом виводить завчене прохання про милостиню. Утім, не розповідає ні про своє сирітство, ні про якусь скруту — нічого з того, чим зазвичай вмотивовують жебракування. Просто просить, а для більшого ефекту запитує в пасажирів, чи хотіли б вони, щоб вона стала на коліна? Мовчанку сприймає як згоду, вмить вклякає на коліна, руки складає для молитви і починає читати «Отче наш». На пасажирів це не діє — майже ніхто із присутніх не жертвує їй нічого. То кому гріх на душу: дівчинці із золотом у вухах, яка використовує молитву явно із корисливою метою, чи людям, які залишилися глухими до святих слів? За ситуацією спостерігала Ярослава Тимощук.
