НАОДИНЦІ З ПРИРОДОЮ: як синички моїм горіхом пообідали

Під підошвою щось хруснуло й з-під опалого листя я дістала надтріснутого горіха. Добре визріле ядро виглядало вельми апетитно, і я вирішила, що з’їм горіха, як тільки вимию від бруду руки.

Та вже за хвилину на столику хтось вовтузився. Підняла голову й побачила, як дві синички клюють «мого» горіха. Робили вони це так азартно й граційно, що я мимоволі замилувалася птахами.
Виявилося, проте, що за цією «трапезою» спостерігала не лише я. Третя синичка, що досі сиділа на виноградній опорі, раптом кинулася у невисоке «піке», вхопила горіх у дзьобик і полетіла геть. Далеко втекти нахабі не вдалося. Надто важкою, значно більшою за її голівку, виявилася здобич. Пташка опустилася з нею через кілька метрів у прижухлий від перших приморозків спориш. Не забарилися й дві інших синички. Усі троє заходилися обідати «моїм» горіхом. Ну й нехай! Їм горіх, а мені — сюжет.
Тримати живність у господарці, де буваю лише у вихідні, не можу, тому вважаю «своїм хазяйством» сімейку їжаків, дятлів, що оселилися в дуплі старої яблуні, жвавих синичок і навіть зозулю, яка прилітає кувати літа на стару акацію, котра, либонь, пам’ятає дівування ще моєї бабусі.