Сивочолий сільський чоловік, який, вочевидь, не часто користується громадським транспортом та ще й тим, що везе після вихідних студентів до Луцька, розгублено теребив у руках квиток...
Сивочолий сільський чоловік, який, вочевидь, не часто користується громадським транспортом та ще й тим, що везе після вихідних студентів до Луцька, розгублено теребив у руках квиток.
—Отуто написано, що в мене перше місце! – повторював він начеб сам до себе, але передусім до двох молодиків років по 17—19, які облюбували перше сидіння автобуса. —А я шо, маю стояти? — нарешті заявив хамовито на несміливі претензії старшого чоловіка хлопчисько-безбілетник. Усі місця в автобусі були вже зайняті. Тут уже не витерпів пасажир, який спостерігав за цією сценою, сидячи неподалік. Він підвівся на весь свій майже двометровий зріст і твердо прорік: —Ану, сопляки, встали і пішли вон! Ті слухняно схопилися і мовчки посунули на задню площадку. Сперечатися із грізним, рішуче налаштованим здорованем явно не входило у їхні плани. Однією рукою він міг викинути з автобуса обох. Не буду нагадувати банальних істин, що забезпечити місця пасажирам із квитками мав би водій. Я про інше. Може, хтось підкаже рецепт, як боротися з хамством, коли Бог не дав тобі двометрового росту й тяжких кулаків?
