Нещодавно стала свідком картини, від якої хотілося плакати… Сиділа в черзі до лікаря. Багато людей, усі на нервах...
Нещодавно стала свідком картини, від якої хотілося плакати… Сиділа в черзі до лікаря. Багато людей, усі на нервах.
І раптом підійшла пара: вона з палицею в руках, ледве пересувається. Руки, ноги, голова трусяться; уся знервована й трохи неадекватна. Він підтримує жінку, смиренно несе речі. Не сердиться і спокійно реагує на її грубі репліки… Коли настала їхня черга, чоловік обережно завів до кабінету хвору дружину. Поводився ніжно, як із малою дитиною. Відразу пригадалися слова зі Святого Письма, про які, на жаль, часто забувають молоді: «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!» [1Кор. 13, 4-8]. А кілька днів перед цим я спостерігала, як по коридору лікарні брела «літня-прелітня» пара. Вони не підтримували один одного, а йшли «за ручки», немов юні закохані. Сиві-сиві та згорблені, а скільки ніжності в отих рухах, скільки тепла і любові… Шкода лишень, що подібне побачиш нечасто, жалкує Тетяна Сасюк, студентка Інституту філології та журналістики ВНУ ім. Лесі Українки.
