У «Радянській Волині» за 1945 рік довелося побачити плакат, який вразив своїм лозунгом: «Слава великому Сталіну — збирачеві українських земель!»...
У «Радянській Волині» за 1945 рік довелося побачити плакат, який вразив своїм лозунгом: «Слава великому Сталіну — збирачеві українських земель!» Тоді якраз до СРСР, а, отже, й до її складової Української РСР, приєднали Закарпатську область, яку під тиском того ж Сталіна мусила віддати Чехословаччина. І як не парадоксально, але саме при вусатому «вождю всіх націй і народів» відбулося об’єднання українців Сходу і Заходу України аж із Закарпаттям включно. Збереглися протоколи переговорів Сталіна з прем’єром польського емігрантського уряду Миколайчиком у 1944 році, коли знову вирішувалося питання, кому все ж належатиме Західна Україна — СРСР чи Польщі? Коли Миколайчик зрозумів, що в цілому «східні креси» виторгувати не вдасться, він почав відстоювати хоча б Львів, доводячи, що в місті живуть переважно поляки. «Але довкола Львова безліч українських сіл, всі вони заселені українцями, і українцям буде прикро, якщо вони не матимуть Львова», — заперечив Сталін. Отож, він мовби справді турбувався про інтереси українців. Але факти свідчать про інше. Коли того ж 1944 року тодішній перший секретар ЦК КП(б)У і Голова Раднаркому України Микита Хрущов подав проект створення Холмської області у складі УРСР, мотивуючи тим, що на Холмщині переважає українське населення, Сталін написав на проекті коротку резолюцію: «Дурниця!» і влаштував Хрущову рознос. Ще раніше, у 1939 році, коли той же Хрущов намагався включити до складу УРСР Берестейщину, він грізно кинув: «Що, наслідуєш Винниченка і Грушевського?» І передав одним помахом всевласної руки споконвічно заселені українцями землі до Білорусі. Сталіну було байдуже до об’єднання українців, до тієї самої соборності українських земель, збирачем яких він був проголошений. Ще раніше, у 1932-ому, він наказав припинити українізацію Кубані і закрити український учительський інститут у Краснодарі. Але справа соборності, тобто об’єднання, воз’єднання, збирання українських земель в єдину Українську державу ніколи не була чужою самим українцям. По суті, якщо ретельно й неупереджено проаналізувати нашу історію, то можна нарахувати якраз десять спроб такої соборності. Дев’ять з них або були невдалими, або ж держава розпадалася невдовзі після об’єднання. Нині дехто поговорює й про нове можливе роз’єднання західних і східних українців. Тому й треба пам’ятати уроки минулого, уроки історії і державності. Першою такою спробою стали зусилля великого князя Руси-України Володимира. Саме він першим з київських князів звернув погляд до західноукраїнських земель. І внаслідок знаменитого походу 981 року землі Волині аж по сучасний Люблін ввійшли до складу Руської держави. Саме тоді на кілька десятиліть до Руси-України ввійшла і Срібна земля — Закарпаття, Буковина, південно-українські землі до Чорного моря, ті самі, що аж у ХІХ столітті були названі Новоросією. Вдруге таку спробу здійснив Володимир Мономах у 1113—1125 роках, коли проголошував спочатку на князівському з’їзді, а потім в листах до синів: «Русь є єдиною вотчиною від Галича і до землі Сіверської (тобто сучасної Чернігівщини — В.Л.)» Гадаємо, цей наголос саме на українських землях (хоч назва Україна відома за літописом з 1187 року) не випадковий. Це була б, кажучи по-сучасному, державницька інтуїція мудрого князя. Втретє це намагався зробити Роман Мстиславович. Багато написано про об’єднання Волині й Галичини в єдину державу 1199 року. Але значно менше чомусь про походи князя Романа у 1201—1204 роках на Київ, приєднання до цієї держави київських, переяславських земель, сучасного східного Поділля аж до річки Пилявки. На два коротких роки це була, по суті, об’єднана Українська держава. Подібну спробу повторив його син Данило у 1236—1239 роках, якраз напередодні татаро-монгольської навали. Він здобув Київ і посадив там свого воєводу, завоював міста вздовж Південного Бугу і виношував ідею про похід до дніпровських порогів. Та й у грамоті (ярлику), виданому Данилові Батиєм, зазначено, що він є володарем «земель Руських до Калки». А це, як відомо, сучасна Донеччина. Вп’яте Україна була об’єднана під однією владою на короткий час у листопаді–грудні 1648 року, коли Богдан Хмельницький зі своїм військом дійшов до Замостя. Його полковники правили від Тернополя до Турова і Пінська, від Стародуба (сучасна Брянська область Росії) до Запоріжжя. На жаль, далі погроз стати під стінами Варшави і диктувати польським королям свою волю справа не пішла і за Зборівським договором 1649 року суверенітет України обмежувався трьома тодішніми воєводствами. Ще три спроби здійснили наступники Хмельницького. На дуже короткий термін Виговський, а потім Дорошенко стають гетьманами і Лівобережної, і Правобережної України, а на початку ХVІІІ століття Іван Мазепа знову ж таки на якихось два роки в ході російсько-шведської війни поширює свою владу і на Правобережну Україну. То ж акт злуки українських земель, який було урочисто проголошено 22 січня 1919 року на Софіївській площі в Києві, був, по суті, дев’ятою спробою об’єднання, соборності України. Варто нагадати, що Західно-Українська Народна Республіка була проголошена 1 листопада 1918 року, а вже 10 листопада уряд ЗУНР почав переговори з Директорією УНР про об’єднання двох українських держав в одну. І вже 1 грудня 1918 року був підписаний так званий передвступний договір, який проголошував, що «обидві сторони будуть працювати для справи національного об’єднання». Після підписання Акта злуки Директорія видала універсал, в якому, зокрема, говорилося: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, увільнений могучим поривом своїх власних сил, має тепер змогу з’єднати змагання своїх синів для утворення нероздільної незалежної Української держави». Даремно совєтська пропаганда, коли вже не можна було замовчувати, як робили понад півстоліття, цей Акт, твердила, що він був символічним і діяв недовго. Це був символ, який забути було неможливо. Адже це було об’єднання в єдину державу саме двох українських держав, а не приєднання ще одного ласого шматка до імперії за черговим пактом Молотова-Ріббентропа. Саме тоді, на початку 1919 року, рішення жити в єдиній Україні висловили також народні зібрання у Мукачеві й Ужгороді, народне віче у Чернівцях. Єдналася Україна. Тож нині маємо десяте за всі часи нашої історії єднання українських земель у єдиній державі. І маємо спроби посіяти недовіру, що Україна, українці на довший час, назавжди можуть бути єдиними. Ідеї про дві чи навіть три або й чотири України вигідні тим, хто хоче, аби не було України жодної. Різниця між галичанином і слобожанином, між волинянином і запоріжцем, гадаємо, не більша, ніж між провансальцем і нормандцем чи гасконцем у Франції, андалузцем, галісійцем і наварцем в Іспанії. А проте там ніхто не каже, що ці жителі таких різних за менталітетом і навіть мовою регіонів не можуть ужитися в одній державі. Час поволі, але неспинно доводить, що відчуття соборності України має стати однаково близьким для всіх її громадян. Тільки в цьому і є наше майбутнє, закладене 85 років тому. Володимир ЛИС.
