22 січня 1990 року виникла “Українська хвиля” — живий ланцюг людей від Львова до Києва — так відзначив український народ дату 22 січня 1919 року як день злуки УНР з ЗУНР в єдину державу. Ніякі замовчування не змогли перекреслити за 71 рік цієї непересічної дати...
22 січня 1990 року виникла “Українська хвиля” — живий ланцюг людей від Львова до Києва — так відзначив український народ дату 22 січня 1919 року як день злуки УНР з ЗУНР в єдину державу. Ніякі замовчування не змогли перекреслити за 71 рік цієї непересічної дати. Напередодні було прийнято рішення про запис бажаючих поїхати, під час якого просили, “щоб кожний був з національним прапором”. Тоді блакитно-жовтих прапорів не було. Почалися пошуки матеріалу. Я таки знайшов жовту тканину у військторзі, три метри блакитної ніде не міг знайти. І ось таку тканину подарувала мені продавець з гастроному Софія Михайлівна Новосад. Вона принесла матерію з дому і віддала безплатно, мовивши: — Нехай і моя частка в цій корисній справі буде. З цієї тканини нам пошили два великих і 18 маленьких прапорців. Щоб вийшов прапор, потрібний ще й держак. Їх виготовили для нас лісгосп та меблева фабрика. Вперше автобус виїжджав з Володимира, княжого міста, під двома блакитно-жовтими прапорами і транспарантом “Древній Володимир бере участь у святкуванні національної соборності України”, “Слава Україні!”, десятками українських вишитих рушників. У Луцьку наш “Ікарус” приєднався ще до 16 автобусів, які теж були прикрашені прапорами й транспарантами, та до 70 легковиків, які під супроводом міліцейських мигалок, вирушили до нашого місця в ланцюгу. Володимирській групі з 33 учасників випало стояти біля села Бабина, що за містом Рівне, і по шляху цього села. Ми стояли один від одного на віддалі до 30 метрів. Спершу жителів цього села не було видно, аж поволі почали підходити люди, а тоді все село вийшло. Виявилося, що перед нами приїхав якийсь секретар-партієць і все лякав людей, що ось бандерівці приїдуть, стережіться. Ми говорили з селянами про цей день, були такі, що плакали. За годину, що ми стояли, повз нас проїхало багато автобусів, легковиків і майже всі водії й пасажири вітали нас, а ми — їх. Та й погода стояла напрочуд гарна, благословляючи свято. Після закінчення акції “Живий ланцюг історії” учасники повернулися до Луцька, де утворився живий ланцюг від Київської до Замкової площі, на якій відбувся багатотисячний мітинг, присвячений соборності України. Співали пісень. Українських, стрілецьких, яких до цього багато хто й не чув. Співаки-дівчата й хлопці були в національних костюмах і одностроях. Виступаючі, в тому числі й партпрацівники з КПРС, закликали до дружби, єднання, злагоди, взаємоповаги. Були зачитані всі чотири Універсали Центральної Ради за 1917—1918 роки. Хочу нагадати: під час ланцюга й мітингу на Замковій площі не було жодного міліціонера. Після повернення до Володимира, на другий день, 23 січня 1990 року, пішли з блакитно-жовтим прапором на міське кладовище. Вийшли з центру від Ковельської, що навпроти костела, попереду з розгорнутим прапором крокував організатор акції Володимир Путіло, за ним йшов автор цих рядків (ми по черзі несли прапор), далі — Василь Щербановський, Борис Поліщук, Іван Кравець та Степан Борий з села Житані родом. Ми пройшли через сквер, де нині музей, вийшли на вулицю Івана Франка, далі вулицею Драгомонова і повернули на Ладомирську до кладовища. На могилу січових стрільців і закатованих московськими загарбниками поклали живі квіти, постояли з приспущеним прапором. Могила заросла кущами, бур’яном, закидана сміттям. Коли проходили з прапором, то всі зустрічні зупинялись, бо ж чи не вперше бачили таке. Мені аж дух забивало. На очі набігали сльози від щастя, гордості, що ми є, що є і буде Україна. Коли вийшли на вулицю Івана Франка, то якраз їхав пожежний автомобіль. Автомашина зупинилась, вийшов пожежник, зняв шолом, перехрестився і мовив: — Слава тобі, Господи, що ми дочекались свого прапора. Цей прапор є й нині, зберігається як перше знамено, пронесене через всі політичні бурі, і як свідок цих подій. А маленькі прапорці були роздані учням, які приходили і просили подарувати їм на пам’ять. Ярослав ЦАРУК, учасник живого ланцюга 1990 року.
