У БОГА НЕМА НЕВИЛІКОВНО ХВОРИХ

—Прочитала вашу статтю про лікарню-хоспіс, про чоловіка з раком плеври, який там лежав, а потім ще й іншим помагав. Я теж пережила подібне. І тому знаю, що в Бога нема невиліковно хворих, завжди мають бути віра й надія, — з порога почала говорити відвідувачка — літня сивокоса жінка, яка назвалася Лізою Федорівною Терпко

Сказала, що нині живе у Луцьку. Дочка наполягла, забрала, бо в селі самій хазяйнувати вже стало трудно. Є тепер багато часу, сидіти «на поверсі» нудно, то ж могла б навідуватися до тієї лікарні, помагати хоч у чомусь малому: піднести, подати, постіль лежачому поправити, «як ви писали, що є така потреба».
Кандидатка у волонтери виявилася цікавою, відвертою співрозмовницею. Зізналася, що стаття схвилювала, бо сприйняла її як «знак», що спонукав багато всього згадати, передумати, переоцінити. Адже майже 40 літ пройшло з того часу, як і їй поставили страшний діагноз, сказали, що треба готуватися до найгіршого, а вона живе та й живе...
— Мені не було ще 30 років тоді. Я вдруге вийшла заміж, дочку народила. Дитина була хвора, казали, якщо й виживе, то інвалідом мучитиметься. Старшому, Іванкові, що від першого чоловіка, в школу якраз прийшла пора йти. А тут мені як обухом по голові: «У вас, жіночко, серйозна хвороба, їдьте в онкодиспансер». Тоді в очі не мали права діагноз говорити. Але ж хіба від того було легше. Серце так і затріпотіло, як пташка, що з грудей рветься, аж в очах почорніло. Як же ж мої діти будуть без мене? — плакала, згадуючи давно пережите, Ліза Федорівна.
Каже, що хвороба в неї вже була на важкій стадії, оперувати лікарі не бралися. То ж тільки й лишалося, що сподіватися на Бога.
— Ніхто не знає, від чого ця хвороба в людей береться. Я ж думаю, що від гризоти, від затаєних в душі кривд і сліз, коли по тобі хтось ногами топчеться, а ти мусиш мовчати. А ще то, напевне, і якесь родове прокляття, бо мама моя і бабця молодими від раку померли. Як я з того ланцюжка вирвалася, один Господь знає, — вголос роздумувала жінка.
Нищівну силу проклять, як стверджувала, відчула в повній мірі, бо свекруха незлюбила молоду невістку ще до того, як прийшла вона в хату. Не могла змиритися, що її син брав розлучену та ще й з дитиною. Як не старалася Ліза, а налагодити добрі стосунки не вдавалося. Сварки, прокльони, лайки терпіти було важко. Сподівалася, що народяться діти — і чоловікова родина змириться.
Але доля була немилосердною. Пішли якось із чоловіком на весілля, він випив зайвого, приревнував, поліз битися. За скаліченого парубка-сусіда довелося йому сісти за грати. А Лізине життя і зовсім перетворилося на пекло.
— Проклинала мене свекруха щодня й щогодини. А я вже вагітна була, тож чого дивуватися, що дитина вродилась недоношеною, слабенькою. Лякали, що не буде ані ходити, ані говорити. Таке мала горе, що й світ чорним здавався. А мусила терпіти. Тільки вже як і сама почула присуд, що мені не жити, то вже тоді прийшов край моїм силам. Я відчула, що нічого сама не можу змінити, а тому щоночі вголос молилася: «Господи, пошкодуй моїх дітей, дай мені хоч кілька років, щоб вони підросли»... Просила в Бога заступництва, бо ж не мала на кого залишити діточок. Їздила до Почаєва, постила, сповідалася й причащалася. І усе те — з вірою, з надією, з відкритою душею.
Пригадує, як жінки при церкві нарадили їй звернутися до старця, що знався на травах. Але дід, прийнявши хвору, ніяких ліків не дав. Сказав, що ні настойки, ні примочки не допоможуть, що тільки ангел-охоронець може відвести біду. І його, буцімто, старець бачив біля недужої. Треба було тільки простити всім, на кого в серці запеклися образи, забути про всі кривди, полюбити своїх кривдників.
І вона після довгих вагань і роздумів, після багатьох безсонних ночей в пошуку причин ворожих стосунків зі свекрухою зрозуміла, що мусить прийти до неї з покаянням, сказати: «Простіть, мамо, що проти вашої волі стала вам невісткою». Зважилася, змогла все пробачити, стерти з душі злість і ненависть. І відчула полегкість, наче скинула тягар.
— Висушила, змордувала мене хвороба. Ніхто не вірив, що буду жити. А якось видряпалася. Не було й дня, щоб не дякувала Богові за таку милість. Бо то Його воля, що я вижила, що дочка моя, хоч і з ДЦП, але виросла розумною, здобула освіту. Ноги має слабі, трохи накульгує, зате голова в неї мудра. У банку дочка працює, там її цінують. І мене шкодує, і братові помагає. Сільська фельдшерка, яка її малою знала, дивується: «Що то за чудо, думала, нічого з неї не буде». І мій діагноз багато хто потім піддавав сумніву, казали, що то, напевно, лікарі помилилися. Та я знаю одне: усе в руках Божих. Живімо з Богом — і буде нам легше, — підсумувала свою розповідь жінка.