ХЛОПЧИК ІЗ ХВОРИМ СЕРЦЕМ НЕ МАЄ НІ ГРОШЕЙ, НІ ЖИТЛА...

10-річний Владик Прийма з Луцька ніколи не мав рідної домівки, він не знає, як це — бути здоровим. Хлопчик із важкою вродженою вадою серця росте напівсиротою. Він уже переніс складну операцію у столичному Центрі дитячої кардіології та кардіохірургії, але попереду — ще одна

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

ХТО БЕЗ ГРІХА, ХАЙ КИНЕ КАМІНЬ
— Мені іноді кажуть: «А хто в тому винен, що тебе обсіли злидні, що нема власного даху над головою?» Винних шукати найлегше. А спробували б побути в моїй шкірі. До шести років я Владика мусила на руках носити. Ходити не міг, задихався, синів. У самої туберкульоз був, дірка в легені, а до того ж ще й хронічний панкреатит. Пенсії бракує, щоб нормальну квартиру найняти, бувало, і на вокзалі з дітьми тулилася, — не приховує гіркої правди Руслана Прийма, яка народила чотирьох дітей і вже навіть онука має.
Запрошує до помешкання, де ледь вмістилися диван-складанка, крісло й маленька шафка. Для столика місця нема. 15-річна Аня і 10-річний Владик уроки вчать, де прийдеться. І все ж теперішнім житлом сімейство не натішиться: господар совісний, не виганяє, як невчасно платять, а головне — тепло було взимку.
— Ми перед цим знімали на околиці літню кухоньку — «тимчасівку», там скільки грубку не топи — температура вище 10 градусів не піднімалася. Владик казав: «Мамо, я від холоду помираю»... Розхворівся, зліг. Мусила у 30-градусний мороз до Києва везти. А грошей навіть на дорогу не було, бігала по церквах, просила, по гривні збирала. Скільки вже тих кутків ми пройшли! Щороку — виселяйся, шукай, де подітися. Молю Бога, щоб цей хазяїн дав нам тут пожити довше, — каже господиня крихітної кімнатки.
Як сталося, що вони — безхатченки, «кочівники?» Руслана розповідає, що народилася й виросла в Луцьку, рано залишилася без матері. Батько і випивав, і в тюрмі сидів, а в останні роки життя — хворів. Довірився шахраям, які й прибрали до рук його квартиру. Брата-інваліда взяли у будинок престарілих, соціальні служби змилостивились. У сестри — своє життя. А Руслані й бомжувати з дітьми доводилося. Жінка згадує:
— Старша донька, що від першого чоловіка (тепер вже заміжня й живе окремо), якось нагадала мені про «чіпси». Такі були трудні дні, що збирала лушпиння з картоплі, сушила і діти їли. Пережити прийшлося багато. Був ще один синочок — втопився. З першим чоловіком розлучилася, з другим — жила в громадянському шлюбі, народила йому доньку й сина, а піднімати мушу сама, бо їхній батько помер. Прописані ми в гуртожитку на проспекті Молоді, але там для нас місця нема, все вже люди приватизували. Боюся, як Владика серце раптово притисне, треба буде знов оперувати, — а за душею нема ні копійки.
У Руслани — ІІІ група інвалідності. Каже, працювати не має змоги, бо доглядає сина. Та й де влаштуватися, якщо закінчила тільки вісім класів вечірньої школи. Колись була нянею в дитсадочку, але це ще до тубдиспансеру, до народження Владика.
Хтось жінку шкодує, хтось — засуджує. Мовляв, має те, що заслужила. Дорікають, що синову пенсію витрачає на прожиття, а не заощаджує на його лікування. Але від лікаря-кардіолога обласної дитячої лікарні Мирослави Горбань, яка знає проблеми Владика з дня появи на світ, я почула таке:
— Погано, що дитина з вродженими вадами серця росте в неблагополучних умовах, та треба сказати, що мати і на обстеження сина регулярно приводить, і до Києва постійно возить у Центр кардіології та кардіохірургії на консультації. Хлопчику, ймовірно, доведеться ставити кардіостимулятор. Зараз він не потребує медикаментозного лікування, а лише здорового харчування, затишку, захисту від хронічних вогнищ інфекції. Як поведе себе серце дитини далі — спрогнозувати важко, тому треба бути готовим до подальшої допомоги кардіохірургів.
«ШВИДШЕ Б КАНІКУЛИ ЗАКІНЧИЛИСЯ»...
Владик — учень 3-Б класу Луцького навчально-реабілітаційного центру для дітей з особливими потребами. Хлопчик балакучий, чемний, розумний. Зізнається, що канікули давно набридли, хочеться до школи. Три місяці в тісній комірчині «на асфальті» його вже втомили. Ні в санаторії, ні на відпочинку Владик не був, «а в школі — цікаво, весело і годують смачно».
— Скучив за нашим вчителем Святославом Миколайовичем Форманюком, який учнів дуже любить. Є діти, які не ходять, то їх вчитель на руках носить, а я допомагаю годувати. І Даринка, і Настуня, і всі мої однокласники — добрі діти, тому ми живемо дружно. А ще я люблю співати, виступати на сцені. Оцінки в мене різні бувають, але з праці — завжди дванадцятки, — гортає Владик сторінки торішнього щоденника.
— З учителем нашим дітям справді дуже пощастило. Влад ручки не вмів тримати, як йшов у перший клас. Та й бачить він зовсім погано. Скільки ж треба було терпіння, щоб його навчити писати. І в лікарні вчитель дітей провідує, і дбає про них, як батько. Просто диво, що є у наш час такі люди, — підтримує сина Руслана Ярославівна.
Перелічують, що треба придбати до школи. Ранець зашиють — і ще послужить. А ось на зошити, одяг, взуття доведеться викласти чимало.
— Якби не зошити, то мама б ліки собі купила. За маму переживаю, бо вона теж хвора. А я вже дорослий і терплячий — у неділю всю службу в Покровській церкві вистояв, — хвалиться хлопець.
У свої 10 років Владик важить 25 кілограмів. Худенький, під очима сині круги. «Немає апетиту, каші не хоче — хіба сосиску», — нарікає мати. Каже, що після операції хлопець «пішов у ріст», і за це вони вдячні столичному кардіохірургу Романюку та всій бригаді лікарів, які впродовж семи годин «ремонтували» Владикове серце. Перед тим лікувалися у Львові, але там оперувати не зважилися — вади були дуже серйозні. Малий показує шрами на грудях: «Мене в Києві врятували, а один мій знайомий хлопець помер».
У липні Прийми їздили на чергову консультацію у Центр дитячої кардіології та кардіохірургії. У висновку фахівців зазначено: «При появі скарг на задишку, синюшність, слабість тощо звертатися для вирішення питання про імплантацію ЕКС».
— Трохи пробіжиться — ребра ходуном ходять, здається, серце вискочить. І печінка вже хвора. Очей з нього не спускаю, бо ж нема за що їхати той кардіостимулятор ставити, — тривожиться жінка. — Відкрила в банку рахунок, буду збирати гроші, щоб мати напохваті хоч якусь копійку.
— Просто я жвавий хлопчик, мені сидіти тяжко, — виправдовується Владик, голублячи кицьку Дашу. — І маму люблю й нервувати не буду, їй і так тяжко. Постараюся не хворіти.
Побажали цього хлопчикові й ми, адже його доля не може не хвилювати. На прохання матері й сина подаємо «координати» для благодійників: № рахунку 26250007226573, АТ «УкрСибБанк» МФО 351005 ІПН 2543219462 Приймі Руслані (на лікування сина).

На фото: Збирає Владик ранець до школи разом із мамою та кицькою Дашею.