Багатьом, напевне, знайоме сумне личко цієї дівчинки, її оченята, що дивилися на нас із рекламних щитів, із газетних сторінок, із телеекранів. Оголошення про збір коштів на лікування Улянки Кривич знайшло відгук у серцях багатьох людей...
Багатьом, напевне, знайоме сумне личко цієї дівчинки, її оченята, що дивилися на нас із рекламних щитів, із газетних сторінок, із телеекранів. Оголошення про збір коштів на лікування Улянки Кривич знайшло відгук у серцях багатьох людей. Завдяки цьому дівчинка змогла потрапити до пекінської клініки, де й зробила перші самостійні кроки. Тепер Улянка з мамою знову лаштуються у Піднебесну...
Галина СВІТЛІКОВСЬКА «НІ ХАО» ОЗНАЧАЄ «ЗДРАСТУЙ» Тринадцятого вересня Улянці виповнилося три рочки. Вона ще не зважується бігати з дітьми на подвір’ї, але у квартирі дріботить ніжками щораз впевненіше. Тепер найбільша мрія мами й тата, щоб донечка навчилася говорити, обслуговувати себе. У сім місяців їй поставили страшний діагноз — «вроджена вада головного мозку», з чим і пов’язані проблеми розвитку. Перш ніж думати про Китай, батьки випробували всі можливі методи лікування в Україні. Здебільшого наші фахівці лише безпомічно розводили руками. Про те, що з їхньою донечкою не все гаразд, Світлана бачила й сама. У їхньому дворі — з десяток молодих матусь, які щодня виходять з малечею гуляти. У кожної щоразу свіжі новини: «Моя вже голівку тримає», «А мій повзати навчився», «А ми тата вже кличемо»… І лиш Світлані нічим було хвалитися. Лікарі спочатку списували відставання на те, що Улянка народилася з малою вагою, що постраждала від гіпоксії (кисневого голодування). А потім, як грім із неба, — «вада головного мозку». Коли спеціаліст, яка робила обстеження на магнітно-резонансному томографі, трагічним голосом говорила щось про мікрогірію потиличних часток, про сплющення намету мозочка, Світлана не розуміла суті цих термінів, просто відчувала, як земля пливе з-під ніг. — Був відчай. Не знаю, як пережила б те все, якби не моральна підтримка рідних, подруг. Дівчата, як довідалися про нашу біду, взялися через Інтернет шукати батьків, чиї діти мали такий же діагноз, щоб розпитати, де вони лікувалися. Так познайомилися з мамою російської дівчинки Катюші Старостіної, яка побувала в реабілітаційному центрі в Пекіні й китайські спеціалісти реально їй допомогли. Відгукнулося й чимало інших матерів із Росії. Виявилося, що у них люди часто шукають порятунку в Китаї, а не в європейських країнах, як у нас. Один курс лікування в Пекіні, як нам повідомили, обходиться приблизно в 12 тисяч доларів. Ми такої суми не могли б зібрати, тому й не вірилось, що потрапимо з Улянкою в таку далеку країну, — зізнається жінка. Однак «дворова команда підтримки» не давала Кривичам замикатися у власному горі, опускати руки. Вирішили оголосити збір коштів у соціальних мережах, відкрити благодійні рахунки, оприлюднити їх, звернутися за допомогою до жителів Луцька, всіх волинян. — Світлана спочатку вагалася. Побоювалася виносити своє горе на люди. Але ми з Юлією Коровіцькою щодня її переконували, обіцяли допомагати в усіх цих організаційних клопотах, намагалися підтримувати віру в те, що і в наш час є в світі добро, милосердя. Коли одержали згоду Андрія й Світлани, то підключили до збору коштів і своїх рідних, і знайомих, кого могли, — розповідала Алла Безп’ятко, одна з подруг із «клубу» молодих матусь, в якої донечка — ровесниця Улянки. Завдяки Інтернету вдалося налагодити контакт із клінікою «Аркан-Байван» у Пекіні, узгодити всі питання, пов’язані з лікуванням, дату приїзду. До початку травня спільними зусиллями родичів, друзів і зовсім незнайомих людей стягнулися на потрібну суму. До Пекіна Світлана мусила летіти з хворою, неходячою дитиною сама, бо на квиток для чоловіка бракувало грошей. Боялася далекої незнайомої країни, невідомості. Проте Китай зустрів лучан привітним «ні хао», а перекладач, який чекав їх в аеропорту, пояснив, що це означає «здрастуйте». «У КИТАЙСЬКИХ МАМ Є ЧОМУ ПОВЧИТИСЯ» — Ми звикли, коли важко, плакати й нарікати на долю. А китайські мами, які виховують дітей-інвалідів, своїм трудом, зібраністю, силою волі просто вражають. Я спочатку дивувалася, коли бачила, як тендітні жінки буквально з останніх сил тягнуть східцями неходячих синів і дочок, змушуючи їх розробляти кінцівки. Ніяких інвалідних візків у клініці принципово не використовують, кажуть: «Хочете ходити — трудіться». Цілий день, з ранку до вечора — різні процедури. З ніг, бувало, валишся, чекаєш, аби до ліжка швидше. А китайські мами і увечері, і вдосвіта, до приходу лікарів, своїм дітям спокою не дають, — розповідає Світлана, хоча й сама вона ніколи не сидить, склавши руки, щодня займається з Улянкою. Згадує, що спочатку незвичними були й порядки в клініці, де до всіх ставилися однаково, незалежно від статків. Спробувала одна з мам-росіянок «задобрити» лікаря, щоб пришвидшити день операції, — їй повернули гроші й пояснили, що винятків ні для кого не роблять. І дівчата-медсестри, які щодня гнуть спини, сумлінно роблячи масажі, інші лікувальні процедури, біля кожної дитини викладаються на всі сто, не чекаючи «віддяки». — У Китаї — тисячолітні традиції голковколювання, з нами працювали дуже кваліфіковані спеціалісти, застосовували й інші нетрадиційні методи лікування. І приблизно через півтора місяця в пекінській клініці Улянка самостійно зробила перші кроки. Але після цього нам порадили, щоб наступний курс ми провели в іншому центрі, де більше спеціалізуються на проблемах психомоторного розвитку. Другий курс реабілітації призначили на жовтень, пояснили, що перерва не може бути більшою трьох місяців. А я знов почала переживати, де візьмемо гроші. Економила кожен юань, навіть фруктів Улянці не купувала. Їжу сама готувала, щоб не йти до їдальні. Могла тільки позаздрити жінкам із Росії: одній багатий спонсор оплатив відразу 10 курсів лікування дитини, за інших розраховувалися благодійні фонди. Тому багато з них приїжджають сім’ями, включаючи бабусь, мають змогу і відпочити, і китайську столицю побачити, — з нотками суму каже Світлана, яка за кожен витрачений юань готова прозвітуватись. 15 жовтня Світлана з донечкою знову полетять у Пекін. Необхідної суми ще нема, але тепер є віра. Стимул затягувати паски, боротися, терпіти — ось він: білявеньке сонечко. Чеберяє і навіть наспівує, хоч поки й без слів, пробує плескати в долоньки. Те, що іншим малятам дається просто й природно, для Улянки і її мами коштує дуже багато сил і праці. Але вони не здаються. Показують саморобний тренажер — дідусь зробив. Повторюють «домашні завдання», усе, чого навчають в обласному Центрі реабілітації дітей-інвалідів, куди дівчинку записали уже в рік. Світлана, як і всі матері хворих діток, вважають цей центр дуже важливим і потрібним. Самотужки, поодинці долати біду було б непомірно важче. Поки розмовляємо, Світлана раз по раз відволікається на телефонні дзвінки. Після того, як про їхню поїздку до Китаю розповіли в телепередачі «Критична точка», квартира перетворилася в довідково-інформаційний центр. З усієї України звертаються батьки за консультаціями, а чимало людей телефонують, щоб просто підтримати добрим словом. — До сліз проймає, коли чуєш: «Ось буде пенсія, перерахую вам сто гривень»… Ми з Андрієм розуміємо, що часто люди зі скромними статками діляться останнім. Нехай їм воздасться сторицею, — передає щиру вдячність Світлана і від себе, і від імені чоловіка та всієї родини. Пакує до валізи речі, харчі, лаштуючись у дорогу. У Пекін — із волинським салом, маслом і навіть з гречкою, бо каша з китайської крупи Улянці не смакує. Маленьке мамине пташа тим часом тре кулачками оченята, хоче спати. Ми прощаємось, бажаючи Улянці і її мамі щасливої поїздки, щоб, повернувшись, дівчинка сама могла сказати всім нам: «Добрий день». Переказати кошти на лікування Улянки можна: на валютний рахунок: 26202603064589.Банк одержувача:PRIVATBАNK DNEPROPETROVSK, UKRAINE SWIFT CODE: PBANU2XБанк-кореспондент: JP MORGAN CHASE BANK New York, USASWIFT CODE: CHASUS33Рахунок банку одержувача у банку-кореспонденті 0011000080Гривневий рахунок: номер картки 6762462056770347 КБ ПриватБанк МФО 305299 ЄДРПОУ 14360570
На фото: Пекінські фахівці поставили дитину на ноги.
