ПІСЛЯ «ХІМІЇ» ОБЛИСІЛА. А ЛЮДИ КАЖУТЬ: «МОДНИЦЯ У ПЕРУЦІ»...

Ці слова юної полісянки Зоряни Аврамук, яка страждає від злоякісного онкозахворювання, обпекли душу. Дівчина так потребує підтримки. А людей, готових допомагати онкохворим у лікарнях, у нас небагато. Не кожен зважиться брати на себе чужий біль. У практикуючого психолога Юлії Рудько, яка впряглася у реалізацію проекту «Енергія добра», біль цей подвійний. Дванадцятирічною дівчинкою вона втратила маму — її забрала страшна недуга. У пам’ять про найріднішу людину Юлія щотижня спішить в онкодиспансер. Одного вечора напросилися їй в компанію і ми


Галина СВІТЛІКОВСЬКА

В ОНКОДИСПАНСЕРІ ЮЛІЮ НАЗИВАЮТЬ ДОЧКОЮ
У стінах цього лікувального закладу, як не кажіть, залишатися спокійним, байдужим — важко. Здавалося б, звичайний вечір у звичайній лікарняній палаті під № 13, мирна, тиха бесіда з психологом і навіть усмішки на обличчях. І заняття цікаве — «граємо в ОХ-карти». Для фахівців, які цікавляться новими психотерапевтичними методиками, — це допоміжний засіб у роботі, для нас, непосвячених — приємна розвага, можливість відволіктись від проблем. І все ж невидима тінь тривоги час від часу вклинюється у коло гравців.
ОХ-карти — спеціальний вид гральних карт: за інтерпретацією зображень на них оцінюється психологічний стан людини. Малюнок із фігуркою юної дівчини на першій карті, що її витягли з колоди, у всіх асоціюється з наймолодшою учасницею гри — 24-річною Зорянкою Аврамук із села Мокре Старовижівського району. У дівчини — лімфома Ходжкіна, вона перенесла вже 9 курсів «хіміотерапії», рік не виходить з лікарень. Була у Києві, лікується у відділенні гематології обласної лікарні, тепер тут — «на лампах» у радіології.
Спільно складаємо Зорянці щасливу історію: ось король — може, добрий спонсор-благодійник, який вділить зі своєї чаші достатку тисячу-другу гривень на лікування хворої дівчини, ось зелений луг із довгою рівною дорогою, на якій десь чекає нашу героїню гарний і мужній принц-наречений. У Зорянки зашарілися щічки, засміялися очі. Але тут же зірвалося тихе і вистраждане: «Ще б із мамою, аби було все добре…».
— Юля, коли знову прийдеш? — запитували жінки. — Ти хоч і не хірург, не лікар, а побудеш із нами — і стає легше на душі, що то значить — психолог…
Від багатьох лікарів-онкологів доводилося чути: результат лікування у великій мірі залежить від того, як налаштований хворий, чи має він волю боротися за життя. Допомогти людині мобілізувати сили — робота психолога, психотерапевта. У США, де традиційний комплекс допомоги онкохворим давно включає постійний супровід психотерапевта, довели, що завдяки цьому рівень виживання пацієнтів вдалося збільшити удвічі. У нас, на жаль, досі недооцінюють важливість і необхідність служби психологічної підтримки.
— З моїх однокурсників, які отримали спеціальність психолога в університеті, зовсім мало працює за фахом. Я ж вирішила не здаватися, бо мені це цікаво, бачу результати своєї роботи. Веду прийом як практичний психолог, батьки часто приводять дітей, які потребують допомоги. Але коли мені запропонували стати волонтером, займатися з пацієнтами онкодиспансеру, я довго вагалася, — зізнається Юлія.
Ідея зорганізувати молодих психологів, небайдужих творчих людей Луцька для проведення занять з арт-терапії у лікувальних закладах належала голові «Обласної лікарняної каси» Дмитру Глазунову. З його сестрою Юля вчилася на одному курсі. Вона й порекомендувала, будучи впевненою, що колишня студентська подруга, а нині — здібний фахівець із досвідом практичної роботи — охоче візьметься за цікаву нову справу. Але ні, Юля погодилася не відразу.
Як виявилося, справа не тільки в тому, що кожен день у неї розписаний по годинах, адже уваги потребують і шестирічна донечка, і чоловік, і старенька бабуня, і чужі діти, долею яких щиро переймається. У Юлії була ще одна серйозна причина для сумнівів. Золоте правило психолога — нічого особистого в професійній діяльності. Вона ж боялася в кожній пацієнтці онкодиспансеру бачити… очі своєї мами.
Страшна хвороба неньки прирекла тоді дванадцятирічну Юлю на сирітство. Дівчинка росла під опікою тьоті й бабусі. І навіть тепер, коли сама є мамою, біль втрати не згас. Сама згадка про лікарню для хворих на рак навіювала страх. Як подолати це у собі? Як вселяти іншим впевненість, силу, мужність?
— Перші рази ми працювали в онкодиспансері вдвох із дівчиною, яка за спеціальністю дизайнер. Вона вчила хворих азам оригамі, показувала, як творити з паперу різні дива. Я ж застосовувала свої методики — і у нас був гарний тандем. На жаль, волонтерством ситий не будеш. Моїй колезі запропонували роботу в Києві — і вона поїхала. Добре, що у нашій сім’ї — чоловік основний годувальник, і я маю змогу вдосконалюватися як фахівець. Але дуже хочеться, щоб проект «Енергія добра» об’єднав десятки творчих людей, готових безкорисливо допомагати онкохворим, — висловлює побажання наша співрозмовниця.
Приєднується до цих слів і головний лікар обласного онкологічного диспансеру Орест Петрович Андрусенко, який дуже схвально оцінює благодійну ініціативу. Психологічну допомогу досі надавали лише пацієнтам поліклініки, у яких вперше діагностували рак. Але і згодом потреба у ній не зменшується.

«КРАЩЕ ДОПОМАГАТИ, АНІЖ ПРОСИТИ…»
— Спочатку, коли я вперше розклала прядиво, різнокольорові «латочки» тканини, з яких мали народитися ляльки-мотанки, дехто сприймав це заняття скептично, мовляв, виросли вже з того віку. Але поступово усі захопилися, навіть пацієнти-чоловіки стали проявляти інтерес. Адже такі ляльки своїми витоками сягають ще в добу Трипільської цивілізації, як символ життя, як обереги. Позитивна енергія, вкладена при виготовленні, дає мотанкам потужну захисну силу, — розповідала Юлія.
З присутніх на сьогоднішньому занятті лише пані Галя з Нововолинська пройшла майстер-клас зі створення мотанки. Новеньким цікаво побачити той оберіг. Але жінка, яку навіть ОХ-карти не налаштували на позитив, винувато кається: «Розмотала я ту ляльку. Показала її дітям, онукам. А саму сумління мучить — яка ціна мого захисту! Діти взяли кредит, квартиру заклали, щоб я мала за що лікуватися. Виходить, родина без даху над головою може залишитися через мене. Коли довідалася про це — спересердя ляльку розмотала…».
Препарати для хіміотерапії — дороговартісні, для більшості хворих вони не по кишені. Пані Галя каже, що на перший курс «хімії» збирали кошти у церквах. Та хворих тепер багато, а статки в більшості людей скромні, тож знову просити грошей було незручно. От син із донькою й зважилися заради мами на відчайдушний крок.
— Кому приємно просити? Краще іншим давати, аніж самому потребувати допомоги. А як бути? Жити ж хочеться, і маму рятувати треба, — гірко зітхає юна Зорянка.
Тривалий час Аврамуки — матір із дочкою — обидві одночасно тут лікувалися. Зоряні страшний діагноз поставили на кілька місяців раніше, то ж вона, вже переживши чимало випробувань, ладна була мамі, яка дуже важко переносила «хімію», небо прихилити, щоб полегшити муки. Бігала у сусідній корпус десятки разів на день, хоч і в самої сили танули, бо хвороба відступити не хоче.
— Знов поїду до Києва в Центр трансплантації кісткового мозку, аби тільки гроші знайти. Дев’ять курсів «хімії» я вже пройшла. Тепер от 20 сеансів променевої терапії. Пробували вже в столичному Центрі зробити трансплантацію стовбурових клітин — з першого разу не вдалося. Сказали, щоб знову готувалася. А тут у мами гінекологи цю біду виявили. Тільки ж на мою лімфому вже давно всі заощадження потратили, а для нас обох тепер потрібні величезні кошти. Тільки на пересадку треба мати 50 тисяч гривень, — журиться молодша з Аврамуків.
Поправляє на голові хустину, яка вже так остогидла за довгі місяці лікування. Хіміотерапія щоразу «з’їдає» волосся. Подруги принесли перуку, щоб могла вийти на люди. У двадцять чотири, незважаючи ні на що, хочеться гарно виглядати.
— Дехто в селі каже: «Дивись, яка модниця, а їй люди гроші збирають». Я в своїй крамниці боюся ковбасу купувати, аби не подумали, що кошти витрачаю не за призначенням, хоч лікарі й рекомендують добре харчуватися, бо на лікарняній їжі довго не протягнеш. Часом до сліз гірко. Але я стараюся духом не падати, — крадькома витирає очі Зоряна, дякуючи усім, хто жертвував і, як сподівається, ще пожертвує гроші для лікування і її, і мами.
Глава цієї родини — теж інвалід. Втратив ногу на заробітках у Києві три роки тому. У селі роботи нема, тож чоловік — кваліфікований зварювальник — шукав змогу принести в дім гроші, як міг. Не сиділа без діла й Зоряна: і в Польщі спину гнула, і в Києві продавцем у супермаркеті була. Якби не хвороби — якось давали б раду й далі. А що робити тепер?
Бабуся в хустині на ліжку в кутку слухає ці сумні історії мовчки, про свої біди нічого не каже. Хоч не треба бути психологом, аби зрозуміти: і в неї на душі біль та тривога. «Спасибі, донечко!» — каже Юлії, яка намагається розвіяти її сум. А я думаю, що навіть ціла армія психологів не змогла б докорінно змінити настрій хворих, які змучені хронічним безгрошів’ям, нестабільністю у суспільстві, хвилюванням за своїх рідних.
Згадую колишніх пацієнтів онкодиспансеру, які вилікувалися, живуть, радіють білому світу. Є серед них і ті, у кого шансів вижити було мало. Кажуть, серед усіх онкохворих є один відсоток щасливчиків, у котрих пухлини спонтанно припиняють розвиватися, регресують. Пояснити такі факти вчені досі не можуть. Вважається, що це — особливість деяких видів злоякісних пухлин. Не треба скидати з рахунку й механізм самовідновлення, який закладено в кожному живому організмі. Підмічено, що найсильніше результат його дії проявляється у позитивно налаштованих людей, які вміють тримати удар.
З огляду на це психологічна підтримка хворих, волонтерський рух переоцінити важко. За кордоном, як розповідають, безкорислива допомога молоді пацієнтам лікарень, хоспісів є дуже поширеним явищем. Бути волонтером — почесно, модно, престижно. Хочеться, щоб так було і у нас, щоб у Юлії Рудько з’явилися десятки послідовників.
Час, відведений на заняття з психологом, збіг непомітно. Хворих кликали на процедури.
— А я у п’ятницю — вже додому, — похвалилася Зоряна. — Передихну трішки — й буду збиратися до Києва, проситиму, щоб зробили пересадку «в борг»…
Для всіх, кому не байдужа доля дівчини і її мами, подаємо номер благодійного рахунку, на який можна перерахувати кошти на лікування.
Реквізити для безготівкового поповнення платіжних карток індивідуальних клієнтів у гривні: отримувач — КБ «ПриватБанк», номер рахунка 29244825509100, МФО 305299, ОКПО 14360570, призначення: кошти для лікування дочки для зарахування на картку № 6762468200604985, Аврамук Василь Захарович, ІНН 2201816455. «Аваль Банк» — Аврамук З. В. н/р 0774130300.