Анатолія Родюка з Турійська (на фото) доля неодноразово випробовувала на міцність духу та життєву стійкість...
Анатолія Родюка з Турійська (на фото) доля неодноразово випробовувала на міцність духу та життєву стійкість. У розквіті сил вона посадила його в інвалідний візок, а шість років тому забрала єдину донечку, яку буквально за два тижні «з’їв» гепатит С. Проте чоловік не зневірився. В його очах немає й крихти озлобленості, вони сяють щирим теплом. Це завдяки улюбленій справі — ремонту взуття, вірній дружині Марії і «Волині-новій», читачем якої є вже понад двадцять років
Ірина ПРУС
Анатолія Йосиповича, як гарного майстра з ремонту взуття, знають не лише у Турійську, а й у багатьох селах району. Якісна робота та швидкість виконання замовлення стали найкращою рекламою для нього. Спочатку зверталися родичі, знайомі, а мало-помалу і з сусідніх сіл почали привозити взуття. За день чоловік «повертає до життя» до десяти його пар. У теплу пору майструє в гаражі, поблизу свого будинку, а з настанням холодів переносить інструменти у квартиру. Віддає улюбленій справі чи не весь свій час. — А ще чимось захоплюєтесь? — запитую у Анатолія Йосиповича. — Футболом і боксом, правда, по телевізору. Завжди дивлюсь новини. А про життя області дізнаюся з «Волині-нової», передплачую її давно, більше двадцяти років. Чоловік із посмішкою на обличчі неквапливо розповідає про шкільні роки, службу в ракетних військах у Білорусі, й не віриться, що у 80-му була та мить, яка поділила його життя на «до» і «після» аварії. День, коли зробив останній крок своїми ногами, Анатолій Родюк пам’ятає до найменших дрібниць. Події 19 серпня неодноразово зринають у пам’яті чоловіка. …Разом із колегою мотоциклом їхав у чергове відрядження. Працював тоді електриком із обслуговування сигналізації при Любомльському райвідділі внутрішніх справ. Несподівано мотоцикл занесло, із пасажирського сидіння його викинуло на декілька метрів вбік. А фатальну роль зіграло дерево, яке, за словами дружини Анатолія, було одним-єдиним на тому відрізку дороги. Сильний удар головою, перелом двох ребер і хребта. Далі — рік на лікарняному ліжку, спочатку — у Любомлі, потім — у Турійську. Лікарі постійно обнадіювали, говорили, що все буде добре. Поруч була молода дружина, яка днювала і ночувала біля Анатолія, не давала впасти у відчай. Хотілося чимшвидше стати на ноги заради десятимісячної донечки Людмили. Нейрохірург із Луцька зробив першу операцію. Другу провели московські лікарі в клініці «Юмашев». Та результату майже не було. Велику надію чоловік покладав на поїздку в Кобеляки до знаного чи не на весь світ лікаря-остеопата Миколи Касьяна. Проте після хірургічного втручання зробити він уже нічого не міг. Тоді Анатолій Йосипович зрозумів, що потрібно вчитись жити по-новому — на інвалідному візку. — Головне, треба було рухатись, не сидіти не місці, — розповідає Анатолій Родюк. — Мій знайомий, інвалід ІІ групи Володимир Симонович займався ремонтом взуття. Він став вчити мене цьому ремеслу, «підкидав» замовлення, допомагав матеріалами, підтримував морально. Все казав: «І мені, і тобі вистачить роботи». Так завдяки йому я й став майстром із ремонту взуття. Тепер це і улюблена справа, і хороший підробіток. Тим більше, що чоловіку доводиться розраховувати лише на власні сили, мінімальної пенсії по інвалідності вистачає хіба що на найнеобхідніше. Аби не бути прив’язаним до будинку, чоловік купив авто з ручним керуванням, тож за потреби мандрує і в Ковель, і в Луцьк, а в скрутні часи і до Польщі їздив.
