Є медичний прилад, яким можна виміряти реакцію організму на біль, визначити свій «больовий поріг». А от сприйнятливість до чужих страждань визначається найчутливішим інструментом — серцем...
Є медичний прилад, яким можна виміряти реакцію організму на біль, визначити свій «больовий поріг». А от сприйнятливість до чужих страждань визначається найчутливішим інструментом — серцем. Воно і спонукає керівника Ківерцівського відділення Мальтійської служби допомоги Світлану Лищук «впрягатися» в санки й розвозити дітям-інвалідам, хворим і престарілим гостинці, провідувати цих людей, цікавитися їхніми бідами і клопотами. У такий «рейд» напросилися в супутники «мальтійцям» і ми.
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
КАШПІРОВСЬКИЙ НЕ ДОПОМІГ… — Після кожних таких відвідин не можу вночі заснути. Ну а коли доводиться проводжати в останню дорогу тих, із ким за багато років майже поріднилися, то це страшенно боляче. І все ж відмовитися від цієї роботи тепер я б уже не змогла, — каже Світлана Олексіївна Лищук, викладач Ківерцівського медколеджу, яка понад 10 років на громадських засадах опікується тими, кому найважче. Ось і у цій квартирі її зустрічають як найближчу родичку. 44-річна Світлана давно прикута до ліжка. Хворіє зі шкільного віку. Згадує, як із неї, шестикласниці, діти сміялися: «Дивіться, хитається, як п’яна». Спочатку проявились порушення координації рухів, потім стали відмовляти ноги. У старших класах не могла ходити до школи, вчилася вдома. Лікарі діагностували важку невиліковну недугу — атаксію Фридрейха, яка призводить до паралічу, поспівчували — та й тільки. — Змиритися з «присудом» було неможливо. Возила дочку скрізь, навіть до Кашпіровського, який тоді проводив сеанси у Києві. Дев’ять разів були в нього. І вже надія з’явилася, що Світлана зможе ходити. Пригадую, після останнього сеансу в Кашпіровського я спеціально сіла на лавку, начебто втомилася, і кажу до дочки: «Он кіоск, йди води мені купи». А сама думаю, чи ж відважиться? Пішла! Без підтримки. Але там якийсь хлопчисько пробігав, голосно зненацька крикнув — вона раптово злякалася і вже, дивлюся, ноги підгинаються, падає, — розказувала болючі історії з життя Світлани її мама — Євгенія Андріївна Левандовська. Майже 30 років жінка «відвойовує» право дочки на життя. Хвороба прогресує. Квартиру поміняла, щоб жити нижче, але вибратися з чотирьох стін із хворою щоразу важче. Ні пандуса для інвалідного візка, ні навіть перил біля східців у будинку нема. Журилася: у Світлани зуб болить, а стоматкабінет у поліклініці знаходиться на четвертому поверсі. Лікуватися тепер дорого, а пенсії — скромні, то ж і мати, і дочка надіються тільки на Бога. — Тепер світ такий, що на людське співчуття тяжко сподіватися. Оце тільки Світлана Олексіївна нас не забуває зі своїми дівчатами з Мальтійської служби. Як був у мене ювілей — прийшли, привітали, і пісні співали, і віншування склали, і навіть «медаль вручили», — хвалиться картонною, але від того не менш цінною, нагородою Євгенія Андріївна. Такі маленькі свята для підопічних уже стали традиційними. Адже кістяк Мальтійської служби у Ківерцях — співучі й артистичні жінки, які навіть створили вокальний ансамбль «Свічадо». — Почалося все із знайомства з Вірою Мефодіївною Блеккер, яка привозила в Ківерці в римо-католицький костел предмети догляду, одяг, продукти для інвалідів. А я співала у хорі, вела дитячу недільну школу при костелі. Ми знали, що в Луцьку громадянин Німеччини пан Гюнтер Блеккер і його дружина заснували службу допомоги немічним людям, недужим дітям. І в нас у Ківерцях таких є чимало. Тож вирішили об’єднати зусилля, адже і в недільній школі, і в коледжі ми й раніше намагалися залучати хлопців і дівчат до волонтерської роботи. Так і виник Ківерцівський «філіал» Мальтійської служби, — розповідає Світлана Олексіївна Лищук.
«І БОГДАНА БЕРУТЬ ДО ГУРТУ» — Куди з таким хворим підеш? І не ходить, і не говорить, і порозумітися з ним чужі не зможуть. Я, мама, по очах вгадую, що йому треба. А більше ніхто. Бо вже 20 літ переважно сама біля нього, чоловік працює, молодший син вчиться. Спасибі «мальтійцям», що кличуть нас до себе на свята. Щороку на Великдень під’їжджає до воріт автобус, хлопці-волонтери беруть Богдана на руки і ми їдемо до Луцька в гості до Блеккерів. Там і стіл накритий, і концерт, і гостинці. Вийти із сином поміж люди — то для мене нечаста радість, а для Богдана — довгождана подія, — дякувала за увагу й співчуття керівникам Мальтійської служби ківерчанка Людмила Кузняк. Зізнається, спочатку, коли виходжували новонародженого синочка, який постраждав від пологової травми, коли звикала до думки, що важка форма дитячого церебрального паралічу прирікає її кровиночку до інвалідності, було невимовно боляче морально. Тепер стало ще й фізично непосильно тяжко, адже треба 20-річного хлопця піднімати, носити. Трохи виручає візок, який передали Віра і Гюнтер Блеккери. У Німеччині для інвалідів є всілякі пристосування, щоб полегшити їм життя. А в нас ніхто про це не дбає. — Поки був Богдан малим, щороку їздили з ним у санаторій, що в Дачному. Були тричі в знаменитій клініці Козявкіна у Трускавці, їздили в Одеський центр для дітей-інвалідів. Хоч ніхто не зміг нам допомогти, але, принаймні, лікарі намагалися підтримувати сина. Тепер його вже нікуди не беруть, бо дорослий. А проблем маємо дуже багато. Іноді не знаєш, до кого йти, щоб проконсультуватися, щоб ліки призначили. Хіба ж можна таких інвалідів залишати напризволяще? — пригортає сина жінка. Нашу супутницю Богдан упізнав здалеку. Тягне руки, усміхається. Світлана Олексіївна жартує: — Я для цих дітей, як святий Миколай, щороку розношу подарунки. І тепер уже готуємося до свята. Одна група — «артисти», під керівництвом музичного керівника Валентини Тарасівни Стадницької і студенти коледжу, і дорослі «мальтійці» готують концертну програму. Інша група — «швидка домашня допомога». Для майбутніх медиків дуже важливо вчитися спілкуватися з хворими, старенькими, які потребують опіки. Підтримують щире бажання Світлани Олексіївни бути корисною для тих, кому не обійтися без допомоги, і в родині. Мама Ніна Павлівна контролює, підказує, радить, і сама жодного інваліда на вулиці не обмине, завжди розпитає про життя, поцікавиться здоров’ям, а тоді дає дочці «наряд». Долучаються і племінники. — Буває, наймають машину, щоб кудись у село доправити речі, візки. А як у Луцьку перебувала святиня — плащаниця Божої Матері, то всіх бажаючих інвалідів, людей поважного віку везли автобусом. Світлана — моя вихованка, вона в мене часто буває, як й інші колишні учні. І студентів коледжу так вчить, як я колись вчила: щоб були людяними. От до мене Оля Ясковець щодня прибігає: і прибере, і новини розкаже, і розвеселить. Відмінниця, молода мама і золота душа, — хвалить «мальтійців» і їхню наставницю 82-річна Галина Миколаївна Черняк. У кожному домі, де ми побували, знають ціну справжньому, не показному, милосердю. Вимірюють його не вартістю подарунків, не грошима чи послугами, а теплом руки, яку хтось готовий протягнути у найважчі години. А людей, спраглих цього тепла, серед нас багато. Тож напередодні Миколая, Новорічних, Різдвяних свят не забуваймо про це.
На фото: Восени волонтери із Світланою Олексіївною Лищук (у центрі) впорядковують обійстя підопічних.
