«Один долар вісімдесят сім центів. І це все… А завтра Різдво. Єдине, що можна було тут вдіяти, так це впасти на стареньку тахту й розревітися…»...
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, головний редактор «Волині-нової»
«Один долар вісімдесят сім центів. І це все… А завтра Різдво. Єдине, що можна було тут вдіяти, так це впасти на стареньку тахту й розревітися…». Проплакавши, Делла вирішила продати своє розкішне волосся і за виручені гроші купити у подарунок для свого коханого Джима платиновий ланцюжок для кишенькового годинника, бо той у нього висів на благенькому шкіряному ремінці. «… — Джиме, любий, — закричала вона, — не дивись на мене так! Я обстригла волосся й продала його, тому що я не пережила б, якби мені нічого було подарувати тобі на Різдво. Воно знову відросте… Але ж ти все одно кохатимеш мене? Я ж та сама, хоч і з коротким волоссям…» «… — Жодна зачіска і стрижка не змусять мене розлюбити мою дівчинку. Але розгорни цей пакунок, і ти тоді зрозумієш, чому я першої миті остовпів». А в пакуночку лежав набір красивих гребенів, про який так мріяла Делла і які б так пасували до її розкішного волосся. Ці гребені Джим купив, продавши свій кишеньковий годинник… Оповідання «Дари волхвів» американського письменника О. Генрі — для мене найчарівніша і найзворушливіша Різдвяна історія. Щоразу у дні, коли небо і земля торжествують, ми вдома повертаємось до неї. І щоразу ловлю себе на думці, що більшість із нас — це ті ж самі волхви (троє східних мудреців–звіздарів, яких привела нова зірка на небосхилі до ясел, в яких народився Ісус Христос, щоб піднести йому подарунки). Моя майбутня дружина, коли якось запитав її, що б вона принесла маленькому Ісусикові, одразу відповіла: «Свою бандуру — найдорожче, що в мене є». При наших мізерних зарплатах і пенсіях ми, здається, економимо на всьому — не доїдаємо, шукаємо будь–який додатковий підробіток, щоб тільки зробити приємний подарунок найближчим людям. І як для нас було зворушливо, дорогі читачі, що, не зважаючи на тотальну фінансову скруту, напередодні Нового року і Різдва ви зробили для нас просто неоціненний подарунок — передплатили нашу газету. Нас навіть стало трішки більше, ніж було у минулому році. Це — велика довіра армії понад 65 тисяч передплатників! І величезна відповідальність для нас — випускати таку газету, яка б на «біле» казала «біле», на «чорне» — «чорне». Без цензури і будь–яких прикрас. Випускати таку газету, яку б не змушували передплачувати, а яку б ви самі хотіли мати у себе вдома як надійного друга, який одразу прийде на допомогу і завжди скаже правду, якою гіркою вона б не була. Колеги–дотепники перефразували, що 2013–ий — це рік не Змії, а ЗМІї (засобів масової інформації). І почали кепкувати: хто має дудку, під того танцюють і змії, хто має гроші чи владу, під того танцюють ЗМІї. Побажайте ж нам у ці дні, коли небо особливо відкривається і як ніколи збуваються найзаповітніші бажання, щоб українські ЗМІї не танцювали ні під чию дудку! Хіба що під дудку Правди. … Пишу ці передсвяткові рядки, а серце обливається кров’ю, бо воно — у Колках Маневицького району, де ще з 29 грудня шукають двох хлопчаків — 8 і 10 років — які пішли на річку кататися на санчатах. Як хочеться хоча б на мить стати чарівником і повернути малюків додому! Живими! Тим часом читаю, що король Таїланду побажав своїм тайцям, щоб у 2013 році їхнє співпереживання за інших подарувало їм щасливе життя. Звучить куди щиріше, ніж побажання ефемерного ПАКРАЩЕННЯ наших очільників, правда ж? Нехай і волинянам, усім українцям, співпереживання один за одного дарує щасливе життя. Подивіться, чи не плаче хтось поруч вас. Ці сльози може витерти одне ваше слово. І не треба бути чарівником. Будьмо просто людьми! Не тільки напередодні Різдва. І будьмо разом!
