ТРИЧІ ВЧИВСЯ ХОДИТИ, АЛЕ ЗАВЖДИ СТОЯВ НА НОГАХ МІЦНО

Так характеризують друзі Миколу Онуфрійчука (на фото), письменника, заслуженого працівника культури, голову Волинського товариства «Холмщина». Відомий, шанований наш краянин, який нещодавно відзначив 75-річчя, через недугу тричі вчився заново ходити, долав біль і страждання, але ніколи не втрачав оптимізму й волі


Галина СВІТЛІКОВСЬКА

ЇХ ЗМУСИЛИ ЗАЛИШИТИ БАТЬКІВСЬКУ ЗЕМЛЮ
Перші кроки, зроблені за Бугом, найщасливіші, бо поруч були ніжні мамині й міцні татові руки, турботлива опіка бабуні Меланії. Купався в любові всієї родини, дружної, працьовитої, не останньої в рідних Путновичах і за статками, і за селянським статусом. Батько був майстром-ковалем і добрим господарем. Свого первістка Онуфрійчуки мріяли вивчити, то ж коли малому виповнилося три роки, через десяті руки дістали український буквар. Ополяченню не піддавалися, знаючи, що Холмщина — одвічно українська земля. Шанували рідне слово, після букваря взялися з малим за «Кобзар».
— Як погляну на старі світлини, то так і зринає в пам’яті той щасливий час. Але світлий ранок мого життя дуже скоро затьмарився. І шести ще не було, як польські банди почали палити українські села. Серед ночі ми зривалися, бігли під кулями в поле, падали на землю, ховаючись за мерзлими купами гною, який не встигли приорати. Страх, холод, постійні заграви, плач жінок і дітей — усе це врізалося в серце назавжди. У листопаді 1944-го, після чергового нападу польської боївки, жителі Путнович мусили залишити спалені обійстя, рідну землю. Нас вивозили у Запорізьку область, — згадує Микола Антонович, гортаючи сімейні фотоальбоми.
Голод, злидні, важка праця — такими виявилися «принади» колгоспного життя у селі із знущально-пропагандистською назвою Заможне Токмацького району. Хлопчаки «виливали» з нірок ховрашків у полі, рятуючись від голоду. Тікали Онуфрійчуки з того «Заможного» на Волинь посеред ночі, потерпаючи, щоб не піймали, не завернули. На далекому полустанку крадькома пробралися в товарняк, їхати доводилося переважно на даху під дощем і вітром.
— У Ківерцях на лісозаводі потрібен був коваль, то ж тато пішов туди працювати. І нам дали тісну кімнатку-комірчину, де вночі спало стільки люду, що ступити було ніде. Потім приїхала бабуня з моїм двоюрідним братом-сиротою, мама народила сестричку. І на усіх нас на татову карточку давали півбуханця хліба, за яким треба було стояти довгу чергу. Пригадую, щоб ненароком не затоптати, дядьки над головами передавали мене малого ближче до прилавка. У ліс бігав за грибами, ягодами, жолудями. Якось з високого дуба впав, коли жолуді струшував, дуже вдарився. Але до лікарів ми тоді не ходили, народна медицина виручала. Від застуди лікувалися чаєм із багна й липового цвіту, від наривів — припарками з насіння льону, від недокрів’я — кропивою, суницями, сушениною… І ріс я здоровим хлопцем. Моряком мріяв стати, та не судилося, — зітхає наш співрозмовник, до речі, досі не зраджуючи любові до матроської «тільняшки».
ЯКИЙ ЖЕ МОРЯК — БЕЗ НОГИ?
Микола Антонович — завжди у русі, в гущі подій. Громадсько-культурна діяльність вимагає і організаторських здібностей, і високої працездатності, і власного прикладу.
— Хоч він і з паличкою, але гартованіший, ніж будь-хто із нас, — кажуть у товаристві «Холмщина», яке об’єднує примусово переселених із Польщі. — Людина дивовижної цілеспрямованості, сили духу і патріотизму. Скільки Микола Антонович клопотався, щоб у Луцьку спорудили пам’ятник Шевченку, Пам’ятний знак холмщакам, щоб були пошановані святині, щоб ми мали церкву… За таке подвижництво Бог і дає йому сили, витривалість, енергію.
З юних літ і до сьогодні у Миколи Онуфрійчука є правило: до мети треба йти вперто. Пригадує, як готувався підлітком до «мореходки». Щодня — зарядка, як тільки сніг сходив — плавав у відкритій водоймі. Загітував ще й двох хлопців-однокласників, разом тренувалися, щоб скласти на відмінно усі нормативи. Але коли після семирічки вже мали везти документи в училище, Миколу звалила важка хвороба.
— Раптово за сорок підвищилася температура, я впав, втратив свідомість. Прийшов до тями в лікарні від нестерпного болю в нозі. Тиждень ківерцівські лікарі вагалися, встановлюючи діагноз, потім взявся за діло хірург. Літо, страшенна спека. У палаті — до двох десятків хворих: у того гангрена, в іншого — складні переломи. Стогони, сморід, навіть старші чоловіки вголос плакали від болю. Мені ж після операції в ділянці кульшового суглоба треба було лежати у гіпсі три місяці. Рана не гоїлась, гноїлась, допікала нестерпно. За кілька тижнів «пролежав» спину, пекло вогнем. А я все одно вірив, що одужаю й служитиму на флоті, так сусідам по палаті про море розказував, як справді бувалий моряк, — усміхається чоловік.
Три місяці відлежав, схуд, ослаб, а інфекція в кістковій тканині прогресувала. У лікуванні остеомієліту фахівці райлікарні виявилися безпорадними. Викликали спеціалістів із Луцька. Консиліум виніс присуд: ампутувати кінцівку. Позначилося й те, що попереднього року хворий з подібним діагнозом помер, то ж лікарі не хотіли брати на себе відповідальності. Хлопець був у відчаї: який же моряк — без ноги?
Микола Антонович досі з вдячністю згадує операційну медсестру Ванду, яка допомогла йому переконати батьків, щоб не давали дозволу на ампутацію. «Під розписку» хворого забрали додому.
— Нараяла мамі баба-знахарка зробити мазь із живиці, воску й смальцю, взятих у рівних частинах, класти її до рани тричі на день. На той час тато уже звів хатину, мене поклали в кімнаті з вікном до сонця, в гарну погоду відкривали шибки навстіж. Мама ретельно робила перев’язки, варила мазь, трави, промивала рану, годувала щораз свіженькою стравою. І організм став боротися, я почав одужувати. Завжди кажу — з Божою допомогою, бо щодня рідні за мене молилися, — пломенить тепло в голосі Миколи Антоновича.
Як трохи відпустило, почав потихеньку тренувати хвору ногу, що не слухалася, не згиналася. Та й ліва ослабла, м’язи атрофувалися. Спробував встати — упав, як підкошений. Поступово, докладаючи чимало зусиль, вдруге вчився ходити. Навіть із милицями кожен крок давався з величезними труднощами. Але Микола вже збирався до школи, у восьмий клас, бо ж треба було наздоганяти пропущене. І хоч однокласники не відразу впізнали його, бо був блідим, на милицях і страшенно худим, хлопець до кінця року вже просився на уроки фізкультури.
ПІВЖИТТЯ ЗІ «ШТУЧНИМ СУГЛОБОМ» 
Ніколи не міг зрозуміти людей, які правдами і неправдами оформляли собі інвалідність, щоб мати пільги, пенсію. Микола про таке й думати не хотів, хоч ще з дитинства пропонували лікарі. Навпаки, все життя намагався довести і собі, й оточуючим, що не слабший від інших. Тренувався, ходив у всі гуртки, які були в школі. Дуже переживав, коли призовна комісія порадила забути про флот, про службу в армії. Але студентом, бувало, навіть вигравав у спортивних змаганнях. Під час навчання в педінституті й на цілину з будзагоном їздив, і на будівництві працював. Може, й варт було поберегтися, але хіба це з його характером?
— Коли працював у комсомолі — з ранку до ночі був на ногах, постійні відрядження, заходи різні. Увечері — на хор, на репетицію в драмгурток. Щоб не кульгати, взував ортопедичне взуття, болить — не болить, а зуби зціпиш — і вперед.
Хіба ж думається про хвороби, коли в серце стукає кохання? Його обраниця — красуня Марія, родом із Київщини, рано залишилась без батьків, росла в дитбудинку і теж здоров’ям похвалитися не могла, мала слабкі легені. Та вони знали, що удвох із усіма бідами справляться.
Перше випробування чекало молоде подружжя після народження первістка. У Марії діагностували сухоти. Довготривале лікування, тривога за дружину, за синочка, яким опікувалася вся родина, змусили забути про власні негаразди із здоров’ям. Життєлюб, оптиміст за натурою, Микола Антонович завжди вірив, що у них із Марією все буде добре, і цю впевненість вселяв і своїй «половинці». Ось показує фотографії із санаторію, де обоє такі молоді й щасливі. Микола тоді відпросився із семінару, який проходив в Одесі, і рвонув на кілька днів у Саки, де Марія проходила реабілітацію, бо розлуку більше не було сил витримати.
— А потім, коли мені довелося їхати в Харків на ендопротезування, моя дружина залишила все, щоб бути поруч. 40 років мав, а ходити вже не міг. Постійний біль, нога на п’ять сантиметрів стала коротшою, розвинувся коксартроз. У Києві бралися робити операцію, але попередили, що суглоб не функціонуватиме. Якраз тоді в журналі «Здоровье» я вичитав про новий метод лікування, який почали застосовувати у Харкові. З’явилася надія, хоч знав: операція складна, а гарантії, що все закінчиться добре, ніхто не давав, — розповідав Микола Антонович.
Це сьогодні операції з ендопротезування успішно виконують у нашій обласній лікарні, сотням людей вони повернули радість активного повноцінного життя. Були б у людей гроші на дорогі імпортні «штучні суглоби»… А тоді, у 1978 році, ендопротез вітчизняного виробництва, виготовлений із сплаву титану, кобальту і нікелю, важив майже півкілограма і після його вживлення потрібно було три місяці лежати в гіпсі. Але то був шанс, не скористатися яким Микола Онуфрійчук не міг. І тепер про це не шкодує:
— Втретє вчився ходити вже з ендопротезом. Були проблеми, наростав кістковий мозок, робили трепанацію кістки. Та й без палички не обходився. Однак треба віддати належне харківським фахівцям: той важкий вітчизняний ендопротез прослужив 33 роки. В обласній лікарні спеціалісти сказали: «Ви — людина-легенда, у нашій практиці такого ще не було».
Ті 33 роки були найбільш продуктивними у його житті. І хоч здоров’я не раз підводило, переніс 7 операцій. Але при цьому видав 17 книг, реалізував десятки цікавих програм, ініційованих обласним відділенням Українського фонду культури, яке очолював. Із 2000 року Микола Антонович зосередився на роботі в товаристві «Холмщина», збереженні історичної пам’яті про рідний край.
Працює на громадських засадах. Каже, що ніколи йому за це дружина й діти не дорікали, навпаки, підтримували в усьому.
Сьогодні пані Марія дивиться на нас із портрета на стіні. Миле, привітне обличчя, квітчаста хустина на плечах… До «золотого» весілля залишалося менше року, як її не стало. Важка, невиліковна хвороба розлучила подружжя. Біль втрати Микола Антонович тамує роботою.
Ось і нова збірка вийшла з промовистою назвою «Дух у слові не зів’яне». Є там і такі рядки: «Якщо живеш — життю радій, не рюмсай в скруті слізно, сповна сьогодні жити вмій, бо завтра буде пізно».

На фото: Микола Онуфрійчук: «Це земля моїх батьків...»