Готова посперечатися з тими, хто твердитиме, що білі ночі бувають лише влітку в широтах Санкт-Петербурга...
Готова посперечатися з тими, хто твердитиме, що білі ночі бувають лише влітку в широтах Санкт-Петербурга.
Із минулої суботи на неділю, коли на небо над Локачами викотився круглий, як млинець, Місяць й освітив засніжену землю із вигадливими кучугурами, які скріпив міцненький мороз, засвітивши на сніговій пелені міріади іскорок-діамантів — ілюзія казкової білої ночі була повною, як і нічне небесне світило. Незвичної чарівності нічному пейзажу додав недавній химерний січневий дощ. Його студені крапельки одразу ж замерзали, витворюючи на гілках і стовбурах дерев крижані скелети-дубляжі. Сусідська береза, не витримуючи на тоненьких гілочках важкого крижаного панцира, незвично похилилася, розчахнувши верховіття, й сяяла воістино неземною красою у загадкових місячних зблисках. Незвично виглядав навіть звичний атрибут цивілізації — супутникова антена, з «тарілки» якої звисала, наче шпага казкового лицаря, велетенська, товщиною в руку й висотою метрів півтора, бурулька. І тиша, яку лиш вряди-годи озвучував ледь уловимий подзвін скутого кригою гілля дерев… Либонь, ще довго, пишучи на початку рубрики дані про фази нічного світила, на словах «Повний Місяць» мрійливо мружитиму очі й уявлятиму цю білу січневу ніч.
