ЧИ НЕ ПОРА НАМ СТАВАТИ ЄВРОПЕЙЦЯМИ?

Чим переймалася і дивувалася протягом останнього тижня редактор відділу соціального захисту Євгенія СОМОВА


… БАЙДУЖІСТЮ ДЕРЖАВИ ДО ВІДТОКУ МІЗКІВ
Зателефонувала колишня однокурсниця, з якою вже давно не розмовляли. Розповіла про себе, сім’ю, обмовилась, що сумує за донькою, яка вже третій рік живе в Норвегії. Поїхала туди після другого курсу за студентською програмою. Спершу працювала у сім’ї нянею, а у вільний час ходила на мовні курси. Після другої спроби таки здала екзамен, отримала сертифікат і тепер працює продавцем у магазині. Живе небагато, але грошей вистачає, аби винаймати квартиру, не економити на їжі та їздити на вихідні на фіорди відпочивати. У майбутньому дівчина планує вступати у місцевий університет. Про повернення в Україну не хоче й думати.
Мій син, маючи роботу в Україні, теж планує вирватися за кордон, бо не бачить перспективи для себе. Подібні настрої і в багатьох його ровесників. Соціологічні дослідження показують, що міграційні настрої наших громадян посилюються. І не лише серед студентів, які хочуть здобути якісну освіту і вигідно працевлаштуватися, а й тих, кому за тридцять. Якщо на початку 90-х років за кордон їхали переважно безробітні жінки та чоловіки з низькою та середньою кваліфікацією, то нині — спеціалісти з вищою освітою. Втікають мізки, потенціал який держава могла б використати, які б допомогли їй піднятися на вищий щабель розвитку. Відтік інтелекту з країни буде помітним уже років через 5—7. Втім, уже й нині відчувається нестача кваліфікованих спеціалістів чи не в усіх галузях економіки.
За даними міжнародної організації з міграції, із України за роки незалежності виїхало понад 6 мільйонів чоловік. Тобто сьома частина населення. З них більше мільйона — трудові мігранти. Це офіційна статистика. Неофіційна називає значно більшу цифру. Україна посідає п’яте місце в світі за кількістю трудових мігрантів. Молоді люди, з якими доводилося розмовляти, кажуть, що їм не важливо куди їхати: у будь-яку країну Європи, Азії, у США чи Японію — туди, де гарні умови для життя й роботи, бо в Україні не бачать майбутнього для себе. Молодь нарікає, що не може реалізувати свої знання, професійні навики, бо держава лише створює видимість нових робочих місць. Насправді вони є в готельно-ресторанному бізнесі, торгівлі. А куди подітися лікарям, нафтовикам, інженерам та іншим фахівцям?
Без сумніву, зупинити міграцію неможливо, вона була і буде. Людині властиво шукати місце на земній кулі, де їй краще житиметься. Але чи захоче молодь виїжджати, якщо в Україні буде зарплата така ж, як на Заході, доступне житло й освіта з гарантією працевлаштуватися?
… НЕЛЕГАЛЬНОЮ РЕКЛАМОЮ, ЯКА НЕ ДОДАЄ ЛУЦЬКУ ЄВРОПЕЙСЬКОСТІ
Обласний центр останнім часом погарнішав, став нагадувати європейське місто. І це визнають навіть закордонні гості. Однак на наших вулицях усе ще є багато ознак «совковості». Одна із них — реклама на стовпах, стінах будинків, зупинках громадського транспорту і парканах. Влада пробує боротися з нею — встановлює спеціальні тумби. Але лучани чомусь вперто не хочуть користуватися ними. Тих, хто пропонує якісь послуги, щось продає чи купує, й надалі тягне до парканів чи електричних стовпів.
У Законі «Про рекламу» викладено доволі чіткі поняття щодо неї, порядок її поширення. У Луцьку нині діють кілька агентств, які пропонують через засоби масової інформації чи в інший спосіб свої творчі доробки. Вони сплачують відповідні податки, є контрольованим і керованим виробником продукції. Та поряд із ними активно діють й підпільні рекламодавці. Вони щодня розклеюють силу-силенну оголошень, які засмічують місто, але приносять їм прибуток. Скажімо, на стовпі висить листівка, в якій фірма пропонує броньовані двері, а інша — юридичні послуги з оформлення спадщини, ведення житлових спорів і т. д. Враховуючи те, що чимало лучан сьогодні замінюють ненадійні дерев’яні двері на броньовані та чималий попит на юридичні послуги, можна припустити, що клієнтів у цих фірм достатньо. Та й, думається, бабця, яка вивісила на стовпі оголошення про здачу квартири у найм, чи підприємець, котрий возить працівників на роботу в Польщу, теж мають прибутки від бізнесу. Тож могли б як цивілізовані люди розмістити своє оголошення у рекламних виданнях чи на спеціально відведених тумбах.
Але, як каже мій сусід, який бізнес — така й реклама. Люди не хочуть користуватися легальним способом реклами, так би мовити, «засвічувати» свою діяльність для податківців, інших контролюючих структур. Нецивілізованим способом поширювали рекламу й політичні партії напередодні виборів. Лучанам доводилося виймати з поштових скриньок «гору» листівок, ними були обклеєні всі стовпи, стіни будинків. Поки між прийнятим Законом «Про рекламу» і реальним життям є моменти, які до сьогодні неврегульовані, нелегальні рекламодавці й надалі безкарно працюватимуть. До речі, в Росії з ними борються жорсткіше. Вказані у піратському оголошенні телефони блокують. З ранку й до вечора через кожні 15 хвилин за цими номерами дзвонять. І голос робота-автовідповідача пропонує абоненту зняти свою рекламу, інакше доведеться відповідати згідно із законом. Кажуть, це діє.
… АМОРАЛЬНІСТЮ І ДИКІСТЮ УКРАЇНСЬКОГО БІЗНЕСУ
Знайомий пішов на співбесіду до керівника однієї з фірм. Вийшов знервованим, руки тремтять. Розповів, що керівник, молодший від нього за віком, не лише розмовляв зверхньо, а навіть і сісти не запропонував.
Десь прочитала, що наші українські мільйонери діляться на дві вікові групи — до 35 років і старші 55. На Заході — навпаки. Основну групу багатих там складають люди 35 — 55 років. Чому так, зрозуміло. Ми ж лише недавно ступили, як колись казали, «на шлях капіталізму». Ядро нашого бізнесу складають колишні партійні, комсомольські й господарські керівники та їхні діти, які роблять бізнес на батьківських грошах. Вони їм дісталися швидко і легко, а тому не знають ціни праці, бо по-справжньому ніде не трудилися. Зате скуштували смак багатства. Тож готові порушувати закони, обдурювати, аби тільки заробити побільше. Причім сьогодні! У них нормою вважається грубо виялати працівника, порушити договір, затримати платню.
У суспільстві існує стереотип, що багатими стають тільки ті, хто грабує й обдурює народ. Певно тому молоді бізнесмени намагаються відповідати цьому образу. Хизуються статками, освітою, забуваючи, що до диплома не автоматично додається певний рівень культури, моралі й моральності. У наших скоробагатьків чомусь популярна думка, що гроші, коли їх багато, дають практично все. Так, «зелені» дають їм упевненість у собі. Декотрі з них думають: «Я можу собі дозволити робити так, як хочу. Я сам диктую правила». Тому й влаштовують бенкети, якими дивують навіть закордонних бізнесменів, будують чи купують велетенські вілли, які тим не по кишені. А під час неформальних зустрічей розповідають масні анекдоти, незважаючи на присутність жінок, чи калатають ложечкою об чашку так, що аж у вухах дзвенить. Бог із ними, нехай їдять і п’ють, як їм смачніше. Але так не буває, щоб людина невисокої культури у побуті, була на високому рівні у манері ведення справ. Чи, може, помиляюся?
… ЗАЯВОЮ КАЛЄТНІКА
Очевидно, перший заступник Голови Верховної Ради Ігор Калєтнік прагне слави реформатора, бо ж заявив, що хоче повернути у виші вступні іспити. Чим аргументує свою забаганку? А тим, що система зовнішнього незалежного оцінювання себе начебто не виправдала. Мовляв, запроваджуючи її, сподівалися, що всі випускники матимуть рівні умови при вступі. Але цього не сталося. Ще один аргумент — лише 20 відсотків школярів підтримують ЗНО, бо вже надто складні запитання у тестах. Через те, вважає Калєтнік, не всі учні, які протягом року навчалися «на відмінно», успішно складають ЗНО. Словом, хоче чиновник переконати, що тестування відбиває у школярів бажання вчитися. А, по-моєму, навпаки, стимулює, змушує покладатися лише на себе, свої знання. Адже якщо раніше заради високого середнього балу атестата вчитель міг завищити оцінку на іспиті, то тепер це вже не проходить, бо ж оцінює комп’ютер. ЗНО дало змогу обдарованим дітям із незаможних родин вступити до престижних столичних вишів. Причім, на державну форму навчання.
Здивувала і наведена Калєтніком цифра щодо підтримки ЗНО. Адже не було жодного обговорення проблеми у середовищі освітян, педагогів вищої школи. Спростовують наведену статистику і дослідження фонду «Демократичні ініціативи». Вони доводять, що з часу впровадження ЗНО — з 2008 року — щороку збільшується кількість населення, яке підтримує таку форму оцінювання знань.
Як на мене, то запровадження зовнішнього незалежного оцінювання — чи не єдина успішна реформа з часу незалежності. Думаю, мене підтримають і батьки, і випускники, котрі самі, без будь-яких блатів вступили до вишів. Тривалий час ніхто не ризикував вголос сказати, що система вступних іспитів не стимулювала учнів отримувати знання. Вона була вигідна лише тим, які звикли вирішувати усі питання за рахунок грошей і соціального статусу. Педагоги вишів полегшено зітхнули після запровадження ЗНО: тепер практично нема дзвінків «зверху», різноманітних списків, «потрібних» абітурієнтів. Тож я цілком поділяю думку голови парламентського Комітету з питань науки і освіти Лілії Гриневич, що скасування ЗНО призведе до повернення корупції при вступі. Це підтримали на громадських слуханнях, які відбувалися в Луцьку, педагоги, котрі зібралися обговорити проблеми, пов’язані з підготовкою до цьогорічного зовнішнього незалежного оцінювання. І вони, і батьки переконані, що його треба не скасовувати, а розвивати.