Анатолій Круглій (на фото) із села Мизове Старовижівського району став на ноги завдяки загартуванню...
Анатолій Круглій (на фото) із села Мизове Старовижівського району став на ноги завдяки загартуванню
Сергій НАУМУК
Про цього чоловіка на Старовижівщині вже складають байки, що, безперечно, свідчить про його популярність. Мені розповідали таку історію. Якось Анатолій Круглій серед зими в тріскучий мороз заходить у районну поліклініку: сорочка розстебнута, волохаті груди вкриті інеєм. «А ви сюди чого йдете?» — запитують його, знаючи, що загартовується. «На вигрівання!» — не без гумору відповідає той. Жарти жартами, але цей мизовець направду не вразливий для холоду. І став він таким тоді, коли життя притиснуло до стінки. …До засніженого будинку на околиці Мизового ми ледве добралися. З-за господарських споруд виходить міцний чоловік у розстебнутій сорочці. Мороз на вулиці невеликий, але все-таки зима. Та для Анатолія Миколайовича таке вбрання звичне. Каже, що зазвичай одягає взимку сорочку та спецівку. А почалося все з того, що у 1986 році його відправили на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи. Шість місяців Круглій проводив дезактивацію сіл у Гомельській області, а потім у 30-кілометровій зоні мив автомобілі. Із засобів захисту — тільки ватно-марлеві пов’язки. Хто там дбав про здоров’я простих солдатів? — Після повернення додому почалися проблеми: то голова розколюється, то тиск скаче. Стали діймати болячки, — розповідає колишній ліквідатор. — Поїздки у лікарню мало допомагали: дійшло до того, що почали злазити нігті. Зрештою отримав групу інвалідності, у нас її просто так дають хіба високим начальникам. Анатолій почав шукати різні народні методи лікування. Перепробував багато чого. Якось йому запропонували прочитати книжку про відомого цілителя Порфирія Іванова. Те, що дізнався, міцно засіло в голові. І коли наприкінці січня п’ятнадцять років тому його виписали додому з лікарні, а наступного дня вирішив почати загартування. — Як зараз пам’ятаю той день, коли вперше облився водою. То було 31 січня 1997 року, — пригадує чорнобилець. — Встав уранці о 6 годині. Надворі ще темно. Протоптав дорогу до туалету, а тоді до колодязя, витягнув відро води — і на себе. На голову, щоправда, не лив. Нікому не казав, навіть жінці. Того ж дня увечері ще два відра — на голову. Потім босим походив по снігу і до хати. Відтоді щоденне обливання стало нормою. І при цьому ні разу не застудився. Зізнається, що сусіди спочатку думали: він трохи несповна розуму. Але зрештою звикли, що він не лише обливається водою, а й бігає та качається по снігу. Відтак його сусід Юрій Сесик (також чорнобильський ліквідатор) і собі спробував купатися в ополонці. Навіть коли Анатолію доводилося їздити на обстеження в Ковель, не пропускав нагоди скупатися в річці Турії. Через якийсь час відмовився від ліків («таблетки набік»). Поступово самопочуття пішло на покращення. Як одну з таких ознак демонструє на руках здорові нігті. — Я думаю, що найголовніше у справі загартування — бути впевненим у собі, — розмірковує він. — Тоді воно піде на користь. Мені в той час вже не було чого втрачати, бо лікарі виписали додому фактично помирати. Тому й взявся за водолікування. Нині чоловік вже менше обливається водою. Але й досі не боїться холоду.
