СТРАХ ОБ’ЄДНУЄ ЧИНОВНИКІВ

На 13-ому році незалежності України на Волині намагалися відлучити від офіційного відзначення Дня соборності представників Народного руху України, Української Народної партії, Конгресу українських націоналістів, «Батьківщини»... Тобто обійтися без активістів об’єднань, серед яких немало і тих, яких і досі називають рухівцями. Тільки завдяки погрозі зателефонувати в Київ (а це все-таки скандал) голова крайової організації НРУ Володимир Банада одержав кілька запрошень на урочисте засідання, а один з керівників УНП в області Микола Пасаман розповів, що «вибив» їх як представник козацтва.
Не вписуються опозиціонери в загальний «одобрямс», в чинне і офіційне дійство, яке начебто приватизували ті, що при владі. Це як на чужому весіллі, коли не запрошені, не бажані гості стоять на вулиці, через що їх називають запорожцями. Раптом захочуть у затверджений сценарій внести якусь ремарку (точнісінько, як в компартійні часи, коли відсікали від активу недостойних). Хоча нинішня номенклатура повинна була б бути вдячна тим першим рухівцям, бо саме вони і привели її до влади. Чому так трапилося — це вже інша історія. В першу чергу суспільство не було готове до таких радикальних змін як, наприклад, в Чехії.
А поки рухівці (а це в основному інтелігенція) мітингували та утверджували символіку, нинішні багатії будували незалежну Польщу, вивозячи через відкриті кордони товари, метал, ліс... Згодом за кордон поїхала жива робоча сила на чорнову працю та неповноцінні заробітки.
Мабуть, серед запрошених було багато достойних та порядних людей, як колись казали, передовиків соціалістичного змагання, і не гоже їх запитувати, як це робили більшовики у свій час: «Де ти був, коли пролунав постріл з крейсера «Аврора»? І все ж такі організатори Народного Руху на Волині, як Михайло Тиський, Євген Шимонович, Олександр Юрченко (на жаль, рано пішов з життя) та інші, могли б поцікавитися (просто так, не заради якоїсь ганьби) деякими обставинами.
Наприклад, хто з представників нинішнього урочистого зібрання у вересні 1989 року перебував на Замковій площі, а хто організовував валки автобусів з райцентрів і таврував жовтоблакитників на луцькому стадіоні? Хто приходив у ті часи в цей же театр на зібрання та концерти, коли раптом вигулькував національний прапор і зал вставав під спів «Червоної калини»? Яке було тоді ставлення багатьох присутніх до тих, хто знаходився в живому ланцюгу від Львова до Києва 21 січня 1990 року? То чому немає, бодай, елементарної поваги до тих, хто словом і ділом домагався незалежності України? Ми вже не говоримо про пошанування тих, які здобували її в боях, виношували ідею в таборах, котрі так і не визнані патріотами своєї батьківщини.
Найприкріше, що, як стверджують політологи, в останні роки пройшло семимильними кроками згортання демократичних процесів, які були так характерні для «революції» початку 90-х років. І, схоже, що висміяний брежнєвський застій повертається з тими ж ознаками брехні, лицемірства, показухи, парадності, демагогії... І це при тому, що відбувся занепад культури, освіти, медицини. Як дехто іронічно вважає, досягненням є хіба те, що деякі керівники, не послуговуючись українською мовою, все ж ворушать губами під час виконання державного Гімну. А ще: добилися того, що під час демонстрації російських чи американських фільмів на телеекранах біжать українські рядки варварського перекладу.
Якщо вже ми згадали про організовані партократами мітинги та зібрання із засудженням патріотів штатними ораторами, то, схоже, нові можновладці нічого іншого не придумали. Коли відбувався торік так званий громадський форум з приводу конституційних змін в кінотеатрі «Промінь», залежні від влади представники готові були відмовитись навіть від права обирати Президента.
Однак найбільше «досягнення» влади — це зримий поділ суспільства на своїх та чужих. А ще — на «западенців» та «східняків». Щодо правдивості останньої тези, то досить послухати деяких політиків із східних регіонів, які у відповідь на те, що зі Львова можуть приїхати з підтримкою націонал-демократів, обіцяють прислати двадцять тисяч донецьких хлопців.
Судячи з усього, розмежування в суспільстві, а заодно й страх бути інакомислячим, а тим більше, опозиціонером почалося після того, як Президент в березні 2001 року заявив: «Пропоную кожному державному службовцю, починаючи з міністра, хто причетний своїм членством, симпатіями, не кажучи вже про дії, до опозиційних утворень, протягом тижня визначитися: або вони звільнять місця в державних органах, або публічно відмежуються».
Цю вказівку однозначно сприйняли як наказ керівники всіх рівнів: гнати з посад завгоспів, бригадирів, давити бізнесменів, директорів підприємств, якщо вони буцімто мають не ті симпатії. Ось таке почалося «единомыслие». Це призвело до цинізму, дворушництва, доносительства тощо. Фактично навіть відмінним професіоналам, на яких впала підозра у вільнодумстві, шлях до кар’єри був закритий, якщо вони не «відмежувалися». Чим не сталінський підхід?..
Недавно один керівник сказав представнику аж ніяк не радикальної партії: «Розумієте, я б з вами спілкувався, але в мене один син працює в прокуратурі в Києві, а другий — в міліції і вони мені сказали, мовляв, не висувайся, бо вже нам робили зауваження про твою поведінку». Люди стали боятися не так за себе, як за дітей та внуків. У силових органах нині збирають офіцерів і прямим текстом говорять: якщо хтось мислить інакше, не подобаються порядки, хай пише рапорт — і на «вольные хлеба». Якщо врахувати визнану світом і нашим Президентом безпрецедентну корупційність в суспільстві, то на кожного можна знайти гачок, котрий не всякий може вирвати з м’ясом.
Депутат обласної ради Володимир Банада, якого недавно було звільнено в зв’язку з скороченням посади заступника начальника обласного управління житлово-комунального господарства, розповів про давню характерну розмову. Його викликав у кабінет високий керівник і демократично запитав: «Що ти хочеш, так гостро нас критикуючи на сесії?». «Ну це моя точка зору, з нею можна не погоджуватися». «Що тобі потрібно?» «Нічого. Хочу, щоб була справедливість». «Ми ж тобі не заважали, коли ти йшов на вибори». «Але й не підтримували». Керівник після цих слів мовив спересердя: «Та якби на тебе був компромат, то ми б тебе «закопали».
Час показав, що «закопати» можна й без компромату, а тільки тому, що інакше мислиш, відважно говориш про зловживання, надто незалежно себе поводиш. Володимир Банада 13 років займався господарською роботою і в міськраді, і в облдержадміністрації — каналізацією, водопроводами і т.д., багато зробив для становлення державності на громадській роботі. Тепер він обстоює права в суді. Не будемо передчасно стверджувати — потрібна ця посада чи ні, але, судячи з розповіді Володимира Банади, він завжди відчував себе чужим у владних структурах, окрім періоду служби в міськраді, коли він на початку 90-х був першим заступником міського голови.
— Я нікого не звинувачую, не плачусь, — розважливо каже Володимир В’ячеславович, — але я був для них завжди рухівцем, в зневажливому значенні цього слова, як це розуміли партократи. Я не міг сподіватися на кар’єрний ріст, навіть не значився у кадровому резерві. Не посилали мене на навчання та семінари, були спроби скомпрометувати. Спочатку запрошували на наради, але оскільки я міг з чимось не погоджуватися, то мені «пришивали» політику і навіть намагалися не посилати в райони, де також керівники неохоче зі мною контактували. Навколо мене створювалось кільце ізоляції — позбавляли телефона, автомобіля тощо.
Хто слідкував за виступами Володимира Банади на сесіях обласної ради, то міг переконатися, що це було не політичне критиканство чи бажання заявити про свої амбіції. І можна сміливо сказати, що події минулого року, коли на сесіях все більше депутатів висловлювали свою точку зору, відбувалися не без впливу принципової позиції Володимира Банади та деяких відомих керівників агропрому. І це при тому, що в обласній раді є чимало лікарів, учителів, керівників сільгосппідприємств, на яких виконавча влада має вплив. Недаремно Володимира Банаду обласна рада нагородила почесною грамотою, а ось ініціатива безпосереднього начальника в цьому напрямку по вшануванню ювіляра (50 років) не знайшла відгуку навіть у Луцьку.
Пригадується, що авторитетний господарник з більш як 30-річним стажем з Турійського району Станіслав Грищенко так і не одержав звання заслуженого працівника сільського господарства до свого ювілею (на жаль, тепер уже покійний). А все тому, що мав свою думку щодо знищення крупних господарств.
То який це приклад для молодих чиновників, які ще тільки підносять папери? Є інший. Керівник високого рангу, партійний функціонер заявляє у вузькому колі: «Буде президентом Ющенко — буду ющенковцем». І що чекає суспільство, як не загнивання, якщо повсюди чується — від глухого села до столиці: «Нічого не зробимо, бо все куплено». І чиновник ховається, як молюск у свою черепашку, час від часу висуваючись і визначаючи, звідкіля течія.
Держслужбовець, будь-який господарник повинен знати, що не постраждає за своє «вільнодумство», що його захищає закон. На жаль, Верховною Радою так і не прийнято закон про опозицію. І їхні права повинні бути захищені. Адже і в провладних сферах, і в опозиції є і свої порядні особистості, і свої негідники та пристосуванці.
Завдяки придушенню індивідуальності і армійським порядкам в установах (мова не йде про виконавську дисципліну), демократичність в суспільстві виглядає показухою. Ось і маємо таку собі соціальну летаргію. Центр Разумкова навів такі дані: 90 відсотків громадян не беруть ніякої участі в якихось громадських об’єднаннях, партіях, рухах, спілках. Уже не йдеться про якесь масове відстоювання своїх прав, а насамперед про можливість висловити, не боячись, свою думку, заявити про свою позицію. І навіть міський голова може з усмішкою сказати, що треба впорядкувати Київську площу, щоб було менше місця для пікетування. Хто нині піде пікетувати облдержадміністрацію, мерію, окрім пенсіонерів?
Не буде охочих, навіть після подорожчання хліба вп’ятеро. Від чого відійшли, до того й повернулися. Народ не може вплинути на дії влади, багатіїв. Як гірко жартують, раніше можна було хоч в обком партії поскаржитись. Чому так сталося? Можливо, рацію має доктор економічних наук, професор, народний депутат України Олександр Турчинов, котрий написав: «Якщо говорити про Україну, то тут збудовано цілу піраміду страху. Обивателі (пересічні громадяни) бояться всіх: від дільничних міліціонерів і бандитів до роботодавців і суддів. Бізнесмени бояться місцевої влади, податківців, рекету. Решта — силовиків. Силовики — голів адміністрацій. Голови адміністрацій — Кучму. При цьому страх поглинає всіх, незалежно від місця в нижній чи верхній частині піраміди, незалежно від посад і достатку. Страх замінює мораль, підміняє закон, убиває душу, робить життя спустошеним і нестерпним. Аморальних людей, ведених інстинктом і страхом, легко залякати і пограбувати. Ними легко можна маніпулювати».
Здається, останнім часом Україну почали ще й страхати «грузинським» варіантом зміни влади. Керівники збирають працівників і попереджують: «Хочете, щоб нам усім руки повикручували? Тож гуртуймося, очищаймося від чужих у нашому середовищі і перемагаймо».
Олександр НАГОРНИЙ.