Леоніду Едуардовичу Неймарку, талановитому художнику, члену Спілки журналістів України, який 30 років пропрацював у газеті «Радянська Волинь» («Волинь»), 19 березня виповнилося б 85 років від дня народження...
Леоніду Едуардовичу Неймарку, талановитому художнику, члену Спілки журналістів України, який 30 років пропрацював у газеті «Радянська Волинь» («Волинь»), 19 березня виповнилося б 85 років від дня народження. 27 листопада 1994 року на 67–му році життя Леонід Едуардович раптово пішов із життя. Думається, гулагівські випробування, які він пройшов, дали про себе знати. Сьогодні в приміщенні Волинського краєзнавчого музею о 14.00 відкривається виставка творів нашого редакційного художника. Серед них і портрети журналістів, які виконав Леонід Неймарк і подарував коллегам...
Олександр НАГОРНИЙ
ЗРОБИВ ЗАУВАЖЕННЯ КЕРІВНИКУ НКВС — І СТАВ ВОРОГОМ НАРОДУ Після війни Леоніда Неймарка як грамотного хлопця поставили контролером у райенерго в селищі Айкіно Комі АРСР, куди їхню неблагонадійну сім’ю вивезли на початку Великої Вітчизняної з Житомирщини. Він відповідав за сплату за спожиту електроенергію жителями квартир. І хоч життя було тяжким, люди тягнулися з усіх сил, щоб не заборгувати за комунальні послуги. Ось тільки місцевий начальник райвідділу НКВС не платив. Леонід Неймарк його попередив раз, удруге. Адже від свого начальства отримав наганяй — у тебе люди не платять. Напевне, інший контролер подумав би перед тим, як робити зауваження всесильному володарю людських життів, але тільки не Леонід, у якого виконавська дисципліна була закладена на генному рівні. Їхня родина за національністю — німецька. Контролер, зрештою, сказав недисциплінованому квартиронаймачу такі слова: «Хоч ви й начальник відділу НКВС, але повинні платити за електроенергію так само, як усі радянські люди». «Ах ти, молокосос, я тобі покажу…». Хлопець в душі лише посміявся: «За що ти до мене причепишся?». Та незабаром його викликали на допит. Мовляв, надійшла інформація, що Неймарк веде антирадянську пропаганду, обзиває товариша Сталіна всілякими лайливими словами і планує замах на його життя. Це було настільки недолуге й абсурдне звинувачення, що хлопець у відповідь засміявся. «А якщо твій кращий друг скаже, що ти проводив із ним такі бесіди, підтвердиш його покази?» — поставив начальник провокаційне запитання. Зопалу хлопець, який ніскільки не сумнівався в чесності товариша, вигукнув: «Підтверджу!». Перед Леонідом поклали списані листки його найкращого друга з найстрашнішими звинуваченнями проти «німця». Відтоді найгіршим для нього словом стало слово — «сексот».
ВИЖИВ У КОНЦТАБОРІ ЗАВДЯКИ ХИСТУ ХУДОЖНИКА У Сиктивкарі (Мордовія) дев’ять місяців «вибивали» свідчення у «ворога народу» — 20-річної молодої людини. Судила його одіозна «трійка». З посмішкою відкинули замах на товариша Сталіна, а за пропаганду «антирадянщини» вліпили 10 років таборів. Леоніда кинули в камеру, він впав у куток і заплакав від такої несправедливості з боку сталінських опричників. Можна сказати, що вижив він у гулагівських таборах лише завдяки своєму творчому художньому хисту. Їх гнали за декілька кілометрів у шахти добувати руду. Поверталися назад у заледенілому одязі в холодні бараки. Керівники найпрогресивнішого соціалістичного ладу таким чином нібито перевиховували зеків, а насправді їм потрібна була безправна і безкоштовна робоча сила, нові загони якої безперервно формували. Одного разу «пахан» запитав у Неймарка: «Говорят, ты рисуеш?». «Та трохи». «А меня нарисовать мог бы?». «Не знаю. Та й паперу немає». «Бумага будет. На работу не пойдешь». Коли Неймарк у всій красі намалював злодія в законі, той показав роботу своїм підручним: «Похож?». Ті підтвердили схожість. Тоді Леонід Неймарк потрапив на легшу роботу. Ось так і дочекався смерті тирана — більше чотирьох років довелося ходити в арештантській робі. … Ми з ним регулярно робили зарядку в Центральному парку імені Лесі Українки, сперечалися, жартували і душа в нього потроху розкривалася на фоні буяння природи і щебету птахів. Він розповідав деякі подробиці свого післявоєнного ув’язнення. Його, зрештою, реабілітували, але, чесно кажучи, Леоніда Неймарка, схоже, ще довго не покидав страх перед КДБ за долю дітей, майбутнє країни. Порадувала його горбачовська перебудова, звеселів після проголошення незалежної України. Я не один раз пропонував зробити запис його сумної розповіді, яку він міг би проілюструвати. Адже гулагівські знущання над людьми стояли у нього перед очима і, як казав, снилися. Я уявляв, яка б це була ПРАВДА про сталінські часи з перших уст — книга з табірними малюнками. Не встиг…
ДОБРІ СПРАВИ — НАЙКРАЩА ПАМ’ЯТЬ ПРО ЛЮДИНУ Здібного художника помітили і з 6 серпня 1963 року в редакції газети «Радянська Волинь» Леонід Едуардович безвідмовно і професійно ретушував фотографії, малював заголовки, рубрики. У відпустки він намагався потрапити у мальовничий Карпатський край, на Світязь, писав колоритні акварелі. Чого гріха таїти: газета тоді виглядала сіренькою і його чудові акварелі прикрашали сторінки. Роботи художника публікувалися в багатьох українських, російських, німецьких, польських виданнях, він влаштував кілька персональних художніх виставок, хоча ніколи не намагався добитися офіційного статусу члена Спілки художників. Ні перед ким не гнувся, був високопорядною, чесною і в той же час небайдужою людиною до справ в Україні. Оглядаючи викінчені останні малюнки Леоніда Неймарка — «Карпатські краєвиди» в підшивках газети, я натрапив на полемічну статтю «Свідома наруга над Кобзарем?» — про те, де варто будувати пам’ятник Тарасові Шевченку. Під ним підписи Володимира Лиса, Леоніда Неймарка і автора цього матеріалу. Леонід Неймарк як талановитий художник так само, як багато інших творчих людей, обстоював місце для пам’ятника на мальовничому схилі з видом на Центральний парк, навпроти гімназії № 4 (тепер там постала церква). Ми вважали, що саме там можна буде посидіти з книжкою, замислитися над життям, провести зібрання. І образ Тараса Шевченка ми бачили в молодому віці, коли він роз’їжджав Україною. До речі, громада саме там заклала камінь: «Тут буде встановлено пам’ятник Тарасу Шевченку». Влада не прислухалася. Що тепер бачать студенти, виходячи з університету імені Лесі Українки? Чи це улюблене місце лучан? Як він радів, коли після служби в армії син Святослав поступив у Київський медичний інститут! Не вірив, що це можливо без хабара. Я жартував, що мусить бути хоч один порядний студент–староста курсу (так, до речі, і було). Згодом студентом–медиком став Олександр, а тепер і внук Леоніда Едуардовича та його дружини Тетяни Петрівни. … Батьки збирали картоплю на своїй лаврівській дачі і відправляли студентові. На подвір’ї у саморобному візочку обірвалося колесо. «От невдача, доведеться вертатися за запасним», — знервувався батько. Він завжди був пунктуальним, ніколи не запізнювався і ця маленька затримка в поспіху до потяга його знервувала. Не витримало серце — він упав біля свого під’їзду, що я сприймаю як відгомін ГУЛАГу. … Йдемо по парку. Леонід Едуардович розповідає, як, будучи в таборі, возив пошту биками. Тоді закохався в медичку, яка була для нього недоступною. Вперше і востаннє напився, у що ніхто не міг повірити. Його простили — і там дехто цінував людську гідність, порядність, любов до праці. — Не гоніть сороку, це теж Боже створіння, — казав у відповідь на мої дії і слова, що ця білобока поїдає, розорює гнізда солов’їв. Коли я зауважував, що життя людини — це як той жовтий листочок, що плавно кружляє восени і згниває, Леонід Едуардович повчав: — Це тільки тіло так зникає, а душа відлітає. А ще ж залишаються добрі справи, пам’ять, нащадки…
На фото: Автопортрет Леоніда Неймарка. Озеро Світязь.
