23 березня у Києві, на Майдані Незалежності відбудеться парад гопників...
23 березня у Києві, на Майдані Незалежності відбудеться парад гопників. Дрес–код свята — кашкети, ланцюги до пояса, туфлі під спортивки, барсетка, «сємкі»… Тих, хто прийде без цих атрибутів, «безжально дискваліфікують». Влаштовує парад активна молодь Києва і, як повідомляють його організатори, подібний захід відбудеться в столиці вперше.
Ярослава ТИМОЩУК, спеціальний кореспондент
Багатою уявою режисери дійства точно не відзначаються. Життя куди реалістичніше і яскравіше, ніж театралізовані його відтворення, тим паче у таких от блідих формах. Бо ще півбіди було б, якби гопники одягалися у спортивний одяг і «стріляли» в мирних громадян соняшникове насіння, сигарети чи мобільні телефони. Але ця каста населення еволюціонувала. Значна частина представників сучасної української політичної еліти — вихідці саме з цього соціального прошарку. Так, одягаються вишуканіше, говорять (на камери) красивіше і крадуть більше. Тому можна було, наприклад, запросити такого собі «латентного голодранця», вбраного в італійський піджак, як головну окрасу свята. І поцікавитися, як йому вдалося досягти успіху, чи правда, що нинішні реалії сприятливі саме для політичних шулерів, які чинники утверджують розвиток гоп–культури в Україні?.. Або ж учасники заходу могли б, послуговуючись методом вуличних хуліганів, назбирати коштів на благодійність. Бо який ще сенс у цьому дивному флешмобі? Щоб побачити гопників, не конче йти на парад. Життя пропонує куди живіші кадри. Або ще одна подія: в Інтернеті збирають охочих поїздити наступної зими у київському метро без штанів. Шапки, шарфи та куртки дозволені, табу лише на нижню частину одягу. Вперше таку акцію провели у нью–йоркському метро у 2002 році. Згодом до неї долучилися тисячі людей із 60 міст світу. Тепер і столиця наслідуватиме світовий тренд. «Буде весело», — пишуть організатори. Іншої значимості шукати, вочевидь, не варто. Я б на таке точно не погодилася із кількох причин. По–перше, із раціональних міркувань: маю схильність хворіти взимку попри те, що ходжу в штанах. По–друге, знаю менш банальні способи розвеселити і себе, й інших, окрім як зняти привселюдно штани і проїхатися в такому вигляді у транспорті. По–третє, на різні колективні зібрання ходжу, тільки будучи впевненою, що це потрібно мені і що там потрібна я. Бо одного разу вже відвідала мітинг, за свою присутність на якому й досі соромно. Кілька років тому студенти вимагали відставки міністра освіти Дмитра Табачника. Акції протесту розгорнулися і в нашому університеті. Того весняного дня всі вирішили, що не підуть на пари, бо треба протестувати. Але дехто просто прогуляв навчання, а дехто вийшов на мітинг. Дбаючи про естетичний аспект протесту, я вплела у косу одну жовту й одну блакитну стрічки, і пішла разом із усіма кричати: «Табачника геть!». — Мені однаково, що буде з Табачником, але хоч заняття пропустили, — зізналася потім сусідка в гуртожитку. Вона хоча б знала, чому була там. А ми не знали, що робити після того, як накричишся. Альтернативи тоді ніхто, здається, не запропонував. Чи й не тому, перефразовуючи відому приказку, Табачник і досі там? Акції і мітинги мають одну небезпеку, стверджують соціальні психологи. Емоційне збурення, не завжди конструктивне, передається всім учасникам дійства. У натовпі зменшується значимість думки індивіда, стає важче висловити свою позицію. На щастя, у нас є мітинги, за які не соромно. Помаранчева революція — найяскравіший цьому приклад. Можливо, у тому, що через 9 років цим же Майданом крокують гопники, є певний символізм?
