Кар’єра артистки Людмили Кабардіної була сповнена блиском сцен і прихильністю глядачів. Нині її життя проходить у сяйві ікон, оздоблення яких стало найбільшим захопленням...
Кар’єра артистки Людмили Кабардіної була сповнена блиском сцен і прихильністю глядачів. Нині її життя проходить у сяйві ікон, оздоблення яких стало найбільшим захопленням.
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
В ОСЕЛІ ПЕТРІВНИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ ДО ЖИТТЯ ― У цій квартирі я повернулася зі світу темряви й зневіри до нормального життя. До зустрічі з Людмилою Петрівною була вже на краю прірви. Із затяжної депресії мене витягла Кабардіна, ― розповідала молода лучанка, нині усміхнена, благополучна, щаслива жінка. У тому, що її слова не є перебільшенням, пересвідчуєшся, переступивши поріг домівки заслуженої артистки. Тут особлива атмосфера. Одну з кімнат можна назвати своєрідною духовною оздоровницею, цілком ймовірно, що в ній людина може забути про душевні рани. Стіни від стелі й до підлоги зайняті іконами, які господиня власноруч інкрустувала різнокольоровими камінцями. Сонячне проміння, що ллється з вікна, сповнює кімнату дивовижним сяйвом, лики святих видаються зітканими зі світла. Усе налаштовує на щиру розмову з Богом ― і проникливі слова молитви Оптинських старців, і тиха мелодія духовних піснеспівів, що звучать у магнітофонному запису, і відблиск лампадок. — Побудьте тут на самоті, відпочиньте серцем, а тоді вже побесідуємо, ― з властивою їй делікатністю пропонує Людмила Петрівна. Згодом вона зізнається, що безпомильно відчуває, кому слід відкрити двері цієї кімнати, а кого ― запросити до іншої, де гостей розважить споглядання рибок у великому акваріумі чи щебет пташок у клітках. Кожен куточок квартири дивує особливим інтер’єром, дизайнерським смаком, майстерністю вмілих рук і творчим підходом. — Маю дуже багато друзів, знайомих. Кажуть, що в моїй оселі ― добра, позитивна енергетика, і я цим щаслива незмірно. Щоранку, прокинувшись, молюся і прошу Господа благословити всіх людей ― і близьких, і чужих, особливо тих, хто в скруті. Молюся за діток, яких відвідувала у сиротинцях, за стариків з будинків–інтернатів, за молодят, у кого «тамадувала» на весіллях, ― показує Людмила Петрівна «колекцію» фігурок наречених із весільних тортів, і з гордістю зауважує, що всі її молодята щасливі в подружньому житті. — У деяких родинах йдемо вже по другому колу: ті, кого я одружувала, уже просять їхнім дітям весілля провести. І з Алмати, і з Мінська, де жила до приїзду в Луцьк, досі приходять такі запрошення. Бо я у кожен сценарій, у кожну роботу вкладаю серце, любов і молитву, ― зізнається наша співрозмовниця. ― У мене і на тверезих, безалкогольних весіллях ніхто не нудьгував: і весело було, і зворушливо, і урочисто. Поки ми розмовляли, забігли до Людмили Петрівни її подруги. Згадували, як у найважчі моменти життя знаходили в цьому домі підтримку, допомогу. «Посеред ночі прийде, якщо тобі це необхідно», ― кажуть про Кабардіну. — Мою маму в лікарні провідувала. Цілий букет хвороб, інсульт раніше мама перенесла, стан такий, що важко духом не впасти. А Людмила Петрівна вміє потрібні слова знайти, щоб до людини надія повернулася. Тим, що хворій стало легше, я завдячую і лікарям, і цій чудовій милосердній жінці, ― гордиться знайомством із Людмилою Кабардіною лучанка Валентина Приймачук. — Якось Людмила побачила на вулиці хлопчика–жебрака. Нагодувала, розпитала, що сталося. Виявилося, мати в лікарню потрапила, а дитина ― бездоглядна. Вона знайшла ту жінку, носила їй їжу та ліки, виходжувала, як рідну людину, ― доповнює приятельку Галина Красун, зауважуючи, що ще 20 років тому, вперше побачивши відому артистку, відчула в ній споріднену душу. Нині довкола Людмили Кабардіної гуртуються жінки, які прагнуть зміцнити своє духовне здоров’я. Розповідають, як колись разом їздили у Жидичин працювати на відбудові монастиря, як відвідували святі місця, спільно молилися у багатьох храмах, куди відвозили оздоблені Людмилою Петрівною ікони. Згадують: «Якось несли ікону, а в небі над головами десь взялася зграйка білих голубів ― усю дорогу супроводжували, аж до самої церкви».
ВІД ЦИРКУ ― ДО ЦЕРКВИ Актрисі Людмилі Кабардіній ― лауреатові багатьох міжнародних, всесоюзних конкурсів розмовного жанру і культорганізаторів ― доводилося працювати і в цирку, і на великих відкритих майданчиках, міських площах. Гастролі, оплески, красиві сукні, компліменти… Вона і вдома ― з макіяжем, гарною зачіскою, манікюром. Чоловік гордився й обожнював, сини, які живуть тепер у Москві, мамі ладні зірку з неба дістати. Та й внуки свою бабусю ждуть у гості, захоплюються нею. І сама Людмила Петрівна не приховує, що завжди купалася в любові, благополуччі, добрі. Підтягнута, у відмінній фізичній формі, завжди усміхнена, привітна, гостинна. Як вдалося поєднати сцену, сім’ю, захоплення улюбленою справою і родинні обов’язки? Майже 40 років гастрольного життя, а вдома був міцний тил. Пані Людмила має просту відповідь: — Це сьогодні на естраді процвітає бездуховність. А я все робила в ім’я Господа, навіть коли вимагали бути атеїстом. У всі часи перед виступами молилася. Так у дитинстві навчала мама. І до храму завжди старалася хоч на годинку зайти. Від Мінська до Воркути, скрізь із Божою допомогою вдавалося до людських сердець достукатися. Не шкодуй віддавати, ділитися, дарувати іншим позитивну енергію, тепло, любов, духовні й матеріальні блага ― і тобі воздасться сторицею. Цій життєвій філософії вона вірна й досі. Пенсію і грошові перекази, які щомісяця надходять від синів, Людмила Петрівна переважно витрачає на виготовлення ікон, на матеріали для їх оздоблення. Скільки образів подаровано різним церквам ― ніколи не рахувала. Тішиться, що є вони і в Греції, і в Москві, у найвеличнішому храмі Христа Спасителя, і в Мінську, Києві, інших великих містах, і в сільських церквах поліської глибинки. — Спочатку шукала літературу, вивчала історію кожної ікони. Ось цю книгу мені передали в подарунок монахи із Греції, я з неї багато взяла для себе. Поступово напрацьовувала свою технологію, підбирала клей, матеріали, вчилася гармонії кольорів. Отримала архієрейське благословення. Роботу починаю з молитви. Тепер на оздоблення великої ікони у мене йде до трьох тижнів, ― говорить пані Людмила. А її подруги уточнюють, що, захопившись роботою, майстриня працює цілодобово, не відволікаючись. Їжу їй тоді приносять, змушують поспати хоча б годину. Розповідають, як одухотворено працювала Людмила Петрівна над іконою Покровської Божої Матері для храму в селі Піддубці Луцького району. — У мене тоді подруга Ніна потрапила у реанімацію. А в іншої приятельки син був у важкому стані. Нам підказали, що в Піддубцях у церкві є чудотворна ікона Богородиці, яка зцілює болящих. Я пам’ятаю, як впала на коліна перед цією святинею, як плакала, шептала молитву. Як після служби настоятель храму отець Миколай сказав усім прихожанам залишитися, щоб спільно помолитися за здоров’я хворих. І як усі люди, стоячи на колінах, разом із нами просили в Бога милості й заступництва. Тоді я подумки дала обітницю, що виготовлю й подарую їм храмову ікону, ― тамує сльози щастя пані Людмила, згадуючи, як дивним чином після того молебню обоє недужих дуже швидко встали на ноги. Ікону, висотою під два метри, доправити у Піддубці допомагали друзі. А от у Краснодар, де живе рідний брат Людмили Петрівни, добиратися треба було поїздом, а на кордоні ― митний контроль. Боялася, що тяганини не вдасться уникнути. Але ж пообіцяла собі, що оздоблений її руками образ таки буде в церкві св. Миколая у Краснодарі, куди часто приходить брат. І досі дивується, як сталося, що велику ікону, яку поставила під вікном на своєму бічному спальному місці, впритул не помічали ані митники, ані прикордонники. Видно, у добрих справах Господь нам приходить на допомогу. ― Якось, перебуваючи в церкві, я загорілася бажанням оздобити ікону святої Праведної Анни, але, як на те, до пенсії ще було довго, а кошти уже закінчилися. Подумала, от би Господь послав якусь роботу. Вийшла з церкви, увімкнула мобільний ― дзвінок: просять провести свято, пропонують гарний заробіток. А ви кажете, що чудес не буває! ― усміхається пані Людмила, яка вважає себе дуже щасливою людиною. Бо живе з Богом.
На фото: Бог щедро обдарував Людмилу Кабардіну талантами.
