Голос моєї телефонної співрозмовниці кипів від обурення:
Провідувала свою знайому в онкодиспансері й не можу заспокоїтися. Чому така поважна медустанова так погано фінансується? Хворі не тільки змушені купувати дороговартісні ліки, а й нема найпростішого: йоду, спирту, бинта…
Голос моєї телефонної співрозмовниці кипів від обурення: Провідувала свою знайому в онкодиспансері й не можу заспокоїтися. Чому така поважна медустанова так погано фінансується? Хворі не тільки змушені купувати дороговартісні ліки, а й нема найпростішого: йоду, спирту, бинта…
На моє прохання представитися настала затяжна пауза, потім прозвучало: — Валентина… Не знаю, чи справді спілкувалася із тезкою, але далі наша розмова перекинулася від проблем медичних до моральних. Жінка сама собі не змогла пояснити, чому боїться (а таки зізналася, що боїться) назвати своє прізвище, відстоюючи навіть не власні інтереси, а інтереси громади. Можна зрозуміти тих, хто опинився у лікарняній палаті, вони, як сказала моя співрозмовниця, «тріщать від обурення», але то люди залежні, й не лише від тяжкої недуги. А чого боятися їй, здоровій, енергійній і впевненій у своїй правоті? — Ні, сама боюся. От якби мене хтось підтримав, тоді б пішла на амбразури… Утримаюся від коментарів, хіба що нагадаю слова Дмитра Донцова: «Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає». А найменше вимагає той, кого скував страх.
