«Я НЕ МІГ НЕ ПРИЇХАТИ НА ВАСИЛЕВУ МОГИЛУ»

Так уже повелося, що всіх учасників війни в Афганістані 1979-1989 років у складі обмеженого, як тоді говорили, контингенту Збройних сил СРСР, ми зазвичай називаємо «афганцями». І коли хтось стверджує, що «афганець» «афганця» впізнає без зайвих слів, у тому нема жодної вигадки


ПЕТРО БОЯРЧУК

Тож не дивно, що колишній сержант батальйону спеціального призначення ГРУ СРСР, а нині житель села Соловичі Турійського району Ярослав Марчук, який загиблого в тій війні Василя Музику із Лобачівки Горохівського району і в очі не бачив, приїхав на Василеву могилу.
У житті вони розминулися трохи більше, ніж на рік. У той самий десантний батальйон ГРУ, в якому служив Василь, Ярослав потрапив приблизно через рік після його загибелі. Але про жорстокий бій у Мараварській ущелині, де разом із Василем полягло 29 радянських десантників, у тому числі — двоє офіцерів, в батальйоні ходили легенди.
Тривалий час Ярослав вважав, що він у своєму підрозділі з Волині — тільки один. А через багато років по війні від свого колишнього командира отримав книжку про історію цього батальйону і цілком несподівано дізнався, що був у ньому і його земляк Василь Музика. Той самий, котрий поліг 1985 року в Мараварській долині. «І я вже не міг не приїхати на Василеву могилу, — говорив мені. — Не міг не вклонитися його пам’яті».
Разом із колишнім «афганцем» Олександром Кашубою, дружиною Ларисою та головою товариства ветеранів війни в Афганістані Горохівського району Ігорем Жижком він побував на меморіалі воїнам-інтернаціоналістам СРСР, що біля села Лобачівка Горохівського району та на могилі загиблого солдата у Лобачівці, відвідав місцеву школу, де вчився Василь, зустрівся із його сестрою — вчителькою цієї школи Лесею Кухарською.

На фото: Олександр Кашуба, Ігор Жижко та Ярослав Марчук на меморіалі біля Лобачівки Горохівського району.