«ВНОЧІ СПОВЗАЛА З ЛІЖКА І ВЧИЛАСЯ ХОДИТИ… НА КОЛІНАХ»

Дворічною дівчинкою лучанка Ніна Михайлівна Петрова перенесла важку травму, яка призвела до тривалого паралічу і серйозної деформації хребта. Інвалідність зіпсувала поставу, але зіпсувати життя Ніна їй не дозволила

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

ПАРАЛІЗОВАНУ ДИТИНУ ЗНАЙШЛИ ПІД ПОРОГОМ
Уже дорослою Ніна Михайлівна довідалася про страшні подробиці свого раннього дитинства. Незадовго після того, як вона із здорового і веселого малятка через травму хребта стала паралізованою калічкою, померла мати, залишивши сиротами чотирьох дітей. Батько сім’ю покинув. Сусіди дивилися на ту біду й оплакували малу Ніну, мовляв, помучиться — та й помре.
— Була в селі вчителька з гарним прізвищем Пшенична. Знайшла мою «метрику», взяла мене на руки і повезла до Тульчина, де був санаторій для дітей з порушеннями опорно–рухового апарату. Ми жили на Хмельниччині, а санаторій — у Вінницькій області, то ж, побоюючись, що іногородню пацієнтку відмовляться прийняти, жінка просто підкинула мене під поріг закладу. Дякувати Богу, тодішній головний лікар санаторію Валентина Миколаївна Ноготкова, побачивши, в якому стані дитя, кинулась рятувати. Необхідно було робити пряме переливання крові. Донором погодилася стати санітарка. Ця жінка, яка не один раз ділилася зі мною своєю кров’ю, потім хотіла удочерити мене. Але не дозволили, бо хвороба ускладнилася ще й відкритою формою туберкульозу, — розповідає про важкі випробування на зорі життя Ніна Михайлівна, односельці якої, коли та через кілька десятиліть приїхала в рідне село успішною, заможною і заміжньою, очам своїм не вірили. Вона ж тоді нарешті здійснила свою давню мрію — знайшла і впорядкувала могили мами, рідних. Розпитала у людей про все, що спіткало сім’ю.
Шість років дитина була прикутою до ліжка. Гіпсовий корсет врізався у тіло, болючі рани нестерпно пекли. За вікном палати одна пора року змінювала іншу, ровесники бігали вже до школи, а мала Ніна, скільки не намагалася, навіть кроку ступити не могла. Добросердні нянечки спочатку пробували її зводити, але потім махнули рукою: нащо даремно мордувати дитину. І дівчинка взялася рятуватися самотужки.
— Не повірите, я вночі сповзала з постелі і на колінах намагалася пересуватися. Спочатку біля свого ліжка, тримаючись за металеву раму, а за кілька тижнів дісталася й до сусіднього. Поступово навчилася ходити на колінах. Після тих нічних «марафонів» вони в мене розпухали й боліли. Але сам організм вимагав рухатися. Я, можливо, і не усвідомлювала, але інтуїтивно відчувала, що лежати не повинна. І домоглася свого. У 9 років почала ходити, пішла до школи. Якщо людина докладає багато зусиль для досягнення мети, то і Бог їй допомагає в цьому, — переконана жінка.

БЕЗ СКИДКИ НА ХВОРОБИ
Шкільні роки Ніни Петрової пройшли в дитбудинках. Ослаблене недугами горбатеньке дівча ні в чому не хотіло поступатися здоровим ровесникам. Байдуже, що ті відбирали пиріжки у їдальні чи дражнили, дівчинка, крадькома витираючи сльози, казала собі: «Я доведу, що нічим не гірша від інших». А ще не мала права виглядати слабкою в очах молодшого брата Колі, якого адміністрація дитбудинку розшукала в одному із сіл, де сироту прихистили чужі люди.
Школу закінчила успішно, направили вчитися у технікум, освоювати професію кравчині. Практику проходила у Луцьку в ательє № 5, там хвалили, казали, що буде добрим майстром. А Ніні за якийсь час сидіти за швейною машиною стало нецікаво. Тож одержавши один диплом, пішла здобувати інший.
— Хотілося бути поміж людьми, мати змогу проявити себе. Налаштувалася ще з дитинства так: хвороби — хворобами, а жити треба повноцінно. Пам’ятаю, як, працюючи в обласному краєзнавчому музеї, доводилося брати участь у будівництві нового приміщення. Бувало, натомишся за день — з ніг падаєш, а щаслива, що потрібна, що при ділі, — згадує Ніна Михайлівна.
Навчилася не комплексувати через ганж фігури. І оточуючі не звертали на нього уваги, бачили симпатичну, привітну, активну дівчину, беручку до роботи, комунікабельну, товариську. Зустріла своє кохання. Одержала квартиру. Єдине, що затьмарювало життя — збої у здоров’ї. Адже від стану хребта залежить функціонування всіх органів і систем. Тож знайомі іноді дивувалися її витримці у протистоянні цілому букету недуг. Вона ж віджартовувалась: «За битого — двох небитих дають».
Коли працювала в соцзабезі, колеги казали: «Вона на собі відчула всі ті проблеми, з якими в управління приходять інваліди, батьки хворих дітей». Тож саме Ніні Михайлівні доручили організовувати соціальну службу, яка взяла під опіку неповносправних волинян. А зі створенням Пенсійного фонду трудилася на керівних посадах у цій структурі.
Бесідуючи з пані Ніною, згадала іншу історію. Молода дівчина дивом вижила після автомобільної аварії, лікарі довго боролися за її життя, довелося ампутувати ногу. Виписавшись із лікарні, потерпіла добровільно ув’язнила себе вдома, перестала спілкуватися з людьми, впала в депресію. «Дочці здається, що односельчани зловтішаються з нашої біди, що вона тепер нікому не потрібна. Не знаю, як переконати дитину, що не можна сховатися від світу. Уже три роки минуло, а вона ніяк не може до тями прийти», — журилася мати неповносправної дівчини.
Таких надломлених бідою людей є багато. Для них, можливо, доля Ніни Петрової видасться повчальною.

ДИВНЕ ОБДАРУВАННЯ ВІДКРИЛА У ДИТИНСТВІ
Наша співрозмовниця для всіх, хто страждає, має лише одну пораду: «Звертайтесь до Бога, знайдіть священика-духівника, молитви якого, настанови, поради допоможуть у складній ситуації». У помешканні Ніни Михайлівни під образами на столику — фотографії двох ієромонахів із Печерської лаври, пам’ять про яких жінка свято береже.
— Отець Лазар помер на дев’ятому десятку літ, а отець Стефан — молодим, але обидва вони були для мене справжніми духовними наставниками, обидва вміли молитвами зцілювати. Я багатьох, хто до мене звертався, привела до церкви. А приходить багато різних людей, які пережили трагічні події, яких спіткала хвороба чи інше нещастя, — зізнається Ніна Михайлівна, яку в Луцьку називають ще й знахаркою, ясновидицею.
Сама жінка про це говорити не любить. Відкрила у собі дивне обдарування ще малою. Дівчинкою у дитбудинку виготовила саморобні карти, за що вихователька відлупцювала указкою. Бо ж основою для карт послужили рентгензнімки її понівеченого хребта. Порізала, обклеїла білим папером із зошита, розмалювала — цупкенькі такі карти вийшли. За них і була бита, аж руки від ударів указкою спухли. А потім, після «екзекуції», коли сховалася у дровітні, від образи й болю з губ зірвалося: «Ви ж будете горіти у вогні…». Дуже чітко у той момент побачила цю картину.
— Пройшло кілька днів — чую у дворі лемент, — згадує пані Ніна. — Вихователька жила в окремій хаті на території дитбудинку. І в тому помешканні справді виникла пожежа. Мені стало так страшно, що я почала з плачем голосно просити Бога, аби ніхто не згорів у вогні, аби надалі лихі помисли не збувалися, а тільки добрі. Було це по–дитячому наївно, але то була моя перша спроба спілкування з Господом. «Отче наш» вихованці дитбудинку не знали. Як уміла, своїми словами дякувала тоді Всевишньому, довідавшись, що ніхто під час пожежі не постраждав.
Ну, а з картами після того випадку все одно не вдалося розпрощатися. Просили погадати однокласники, потім — однокурсники, згодом — колеги, знайомі. Спочатку це було наче й не всерйоз, але ті, кому треба було робити якийсь важливий життєвий вибір, зверталися знову і знову. Бізнесмени радяться, перш ніж підписувати угоди, хворі питають, коли йти на операцію, матері вболівають за дітей… Ніна Михайлівна каже, що навіть у Греції є вдячний клієнт, який, послухавши її, зберіг свій капітал, відмовившись від сумнівної оборудки.
— Найбільше співчуваю недужим. Бо й чоловік у мене зараз інвалід І групи. Знаю по собі, що справжніми ліками є молитви. У дні останнього тижня Великого посту в храмах проводять соборування. Пройшовши сповідь, причастя, багато хто з віруючих після соборування відчуває полегшення. Завжди питаю в людей, які звертаються, чи носять вони натільні хрестики, чи ходять до церкви. Щира надія на Бога рятує від нещасть, зміцнює і допомагає зберігати оптимізм. Сама я пережила і параліч, і туберкульоз, і операцію в кардіохірургів, і п’ятиденне перебування в комі, але не падаю духом. Віра в цьому допомагає, — переконує жінка.

На фото: Ще у дитбудинку Нінина Михайлівна сріяла знайти і впорядкувати могилу мами.