Знову вдома, в своєму дитиннім краю.
Розрослись здичавілі, занедбані вишні…
Ні дороги, ні дворища не пізнаю.
Поросли чагарями обійстя колишні...
Ніна ГОРИК * * * Знову вдома, в своєму дитиннім краю. Розрослись здичавілі, занедбані вишні… Ні дороги, ні дворища не пізнаю. Поросли чагарями обійстя колишні.
Кожна друга хатина осліпла навік, Ні дверей, ані вікон — немов домовина. І такий мене біль невимовний пропік, І така мене туга стиснула провинна!..
Те село — перехрестя віків і доріг, Не одна понад ним пронеслася стихія. Та невже ж те, що час милостиво зберіг, Що колись не згоріло тут, — вимре й зотліє?!
І перейдуть у спомини людні стежки, І весілля загасне на цеглищі хати, І прикрасять ошатні музейні кімнати Образи, сорочки, гладишки, рушники?..
