Ольга сьогодні зовсім не спала. Її хворе серце часом давало про себе знати. Але не це хвилювало, вона непокоїлася про Риту. Моменти, коли італійка приходила до свідомості, з часом рідшали. Рита – це старенька синьйора, за якою Ольга доглядала вже п’ять років...
Ольга сьогодні зовсім не спала. Її хворе серце часом давало про себе знати. Але не це хвилювало, вона непокоїлася про Риту. Моменти, коли італійка приходила до свідомості, з часом рідшали. Рита – це старенька синьйора, за якою Ольга доглядала вже п’ять років...
Надія СМОЛЯНИН, «Українська газета в Італії»
Четверо дітей, шістнадцятеро внуків, п’ятеро правнуків… Але тільки Ольга допомагає жінці боротися із жахливою недугою. Лікарі називають її «хворобою Альцгеймера», і цей термін лякає Ольгу. …П’ять років разом… У її свідомості постає інша Рита – весела, розумна, добра. Вона понад усе любила свою сім’ю, дітей, з ними Ольга була майже незнайома. Вона бачила тільки одного із синів, який раз на тиждень приносив продукти. Поставивши пакунок на стіл у кухні, він вітався із Ритою і йшов собі геть. Старенька, поки ще була при силі, завжди чекала на нього, а зараз… Зараз вона часто дивиться на Ольгу поглядом, сповненим злості, але насправді не бачить її. «Хто ти? Чого хочеш?» – по десять разів на хвилину запитує її. Вона нікого не впізнає, часто кличе на допомогу і намагається вигнати Ольгу із дому. Українка обіймає її, щоб заспокоїти, як це раніше робила Рита, та хвора шаленіє від люті. Ольга вирішила вивести Риту на балкон подихати свіжим повітрям. Вона закутала її в блакитний шарф (колись дуже гарні очі Рити були такого ж кольору). Сьогодні жінка почувалася значно ліпше, а може у те хотілося вірити лише Ользі. Звернувши дивний погляд на доглядальницю, хвора вкотре запитує: «Хто ти?». Втомлена безконечно повторювати: «Я – Ольга», з очима, повними сліз, відповідає: «Я – Джованні, твій син…». Ритині зіниці розширюються від подиву. Вона дивиться на Ольгу і, нарешті, після стількох днів пелени справді бачить її. А потім промовляє, намагаючись обійняти: «Не жартуй! Ти – Ольга, моя Ольга!». Українці хочеться кричати: «Рито, ти повернулася!», але бачить, що очі хворої знову стали далекими. А залишилися тільки руки, якими вона наче пестить повітря, прощаючись із життям. Сьогодні усе навколо сіре: небо і дощ, і дорога. Сіре, як на межі між чорним і білим. Колір без кольору, такий далекий від барв надії, що жевріла в серці Ольги досі. Думала, що щось зміниться, сподівалася на диво, але його не сталося. Українка залишилася сама у цьому великому будинку, і незабаром повинна піти. Сама, без Рити. Сльози заповнюють її очі. Що буде з нею, куди їй податися? Єдине, у чому вона переконана, що робота доглядальниці – не для неї. Вона більше не хоче страждати так, як зараз. Вона більше не хоче прощатися назавжди…
