ТЕРИТОРІЯ, ВІЛЬНА ВІД СТРАХУ*

Події останніх трьох тижнів показали, що громадянське суспільство, про яке говорили всі кому не лінь, в Україні вже сформовано. Те, що рік або навіть півроку тому здавалося фантастикою, стало реальністю. Неймовірною і незворотною. Прикрою для влади і несподіваною для опозиції. Українці показали, на що вони здатні. Самі. Без керівної ролі партійних ватажків.
Такого не було навіть під час Помаранчевої революції. І річ не в барикадах, які уперше за часи незалежності з’явилися на вулицях Києва. Барикади — це похідне, ознака і доказ того, що відступати вже нікуди.
Перебуваючи на Євромайдані з самого початку, можу засвідчити: людей не меншає. Вони не втомились і не зневірились. Вони налаштовані дуже рішуче і цього разу стоятимуть до кінця. Точніше — до перемоги, в якій уже ніхто не сумнівається.
Бо інших варіантів немає. Такою, як раніше, країна вже не буде

Олена ГОЛЄВА, голова Волинської організації Європейської партії України


Євромайдан називають «державою в державі». І це правда. Рівень самоорганізації вражає. Не чекаючи ласки й настанов від політиків, люди взяли все у свої руки. І збудували цю державу — з усіма належними інституціями.
До речі, хочу звернути увагу на одне важливе спостереження. До політиків на Євромайдані ставляться без жодного пієтету. Скажу більше: коли опозиційні діячі, які вдають, що контролюють процес, виходять на сцену із заяложеними промовами — людей це дратує. Тому що ціну цим промовам усі давно знають.
«Де ви були, герої, коли наших били на Банковій?» — зневажливо кидають євромайданівці. Втім, це питання риторичне, адже достеменно відомо, що «герої» у той час давали прес–конференцію в Будинку профспілок і на допомогу не поспішали, хоча й були поінформовані про події біля Адміністрації Президента. Бо ж світитися перед камерами — значно безпечніше, ніж спілкуватися з оскаженілими беркутівцями. А змагатися в ораторському мистецтві зі сцени — цікавіше, ніж виконувати «чорнову» повсякденну роботу в наметовому містечку.
Та і її комусь треба робити. Тому не ходжу на сцену з пафосними монологами. Немає ані бажання, ані часу — і біля сцени справ вистачає. Там просто треба БУТИ. Розмовляти з людьми, жити їхніми потребами, допомагати чим можеш. До речі, наш лідер Микола Катеринчук, якого обрали революційним комендантом Києва, теж постійно на Майдані. Не НАД людьми, а СЕРЕД них.
З найперших днів у наметовому містечку вразив загальноосвітній рівень його мешканців. Приміром, я була свідком того, як один чоловік біля діжки з вогнем розповідав про політичний устрій Японії. І всі уважно слухали його, наче в університеті. До слова, на Євромайдані й університет свій є, і розклад лекцій складено — з історії, філософії, політології, мистецтвознавства…
А ще тут немає соціальних відмінностей. Студенти, підприємці, лікарі, робітники, колишні військові, «білі комірці», діячі культури — всі разом, всі поруч, кожен робить свою справу і водночас готовий прийти на допомогу. Я ніколи не бачила такої єдності. І такої турботи про ближнього. Ось іде молоденький семінарист з тацею: «Пані, візьміть канапку». А он до гурту хлопців, що гріються біля діжки з вогнем, підходить бабуся з однією парою власноруч зв’язаних шкарпеток: «Синочки, перевдягніть на сухенькі». Але «синочки» чемно дякують та відмовляються, бо п’ять хвилин тому якась жіночка принесла їх цілу торбину!
Проте найбільше вражає відсутність страху. Це засвідчили й останні вихідні, коли влада зігнала АнтиМайдан і була реальна небезпека провокацій. Люди не злякалися, як і 11 грудня, коли наступав «Беркут», коли хлопці стояли на смерть, а кияни поспішали їм на допомогу, розбуджені церковними дзвонами. Тоді ми вистояли!
Стоятимемо й далі, аж до перемоги. І, думаю, не лише в Києві. Тому що Євромайдан — це не тільки площа, окреслена барикадами. Насамперед — це територія, вільна від страху. А нею поступово стає вся Україна.

На фото: Олена Голєва: «Яке це щастя — перебувати серед людей, які мають гідність».