— Баю-бай, спи, Степанку, засинай, — тихенько співала Віра біля колиски сина. Малий вертівся, сплакував… Степанко народився кволеньким, хворобливим. Віра з Антоном, чоловіком, робили все, що могли, аби маленький видряпувався з хворіб, аби жив. Старша донька Люба не любила братика. Ревнувала. Бо йому діставалося більше уваги
Ольга ЧОРНА
-Зрозумій, серденько, Степанко часто хворіє, — гладила по голівці доньку Віра. Люба скидала мамину руку з голови і зі злістю вигукувала: — Коли виросту, ви мені будете не потрібні! Люба затаїла образу на батьків і брата. Віра працювала у дитячому садочку. Ледве стримувала сльози, коли її маленькі вихованки кидалися з обіймами до матерів, коли допомагали молодшим братикам–сестричкам застібати гудзики чи зав’язувати шнурівки. «Звідкіля в моєї доні стільки нелюбові?» — запитувала сама у себе жінка. У школі за норовливий характер Любу називали Любкою. Дівчата в подруги до неї не набивалися. Так і закінчила школу, не маючи ні найкращої подруги, ні першого кохання. Єдине, що любила Любка, — шити. Її зошити були змальовані моделями. І вже в шостому класі щось строчила на старій бабциній швейній машинці. Вирішила: вчитиметься у швейному училищі. Батьки радили вступати до інституту. Любка затялася: ні! І в училищі вона не завела колєжанок. Дівчата їй заздрили. Бо мала таки талант до вибраного ремесла. І не любили — за прикрий характер. А в Степана був хист до математики. І талант притягувати до себе людей. У школі, а потім в інституті хлопець мав багато друзів. Дівчата мрійливо зітхали, коли він починав розповідати черговий жарт. — Тобі в артисти треба було йти, а не в математики, — сміялися. — Ще встигну! — відповідав. Віра з Антоном гордилися сином. А Люба… Так і не могла порозумітися ні з батьками, ні з братом. Віра й так, і сяк намагалася знайти спільну мову з донькою — не виходило. Біда трапилася, коли Степан був на п’ятому курсі. Поїхав із товаришем до його родичів. Мотоциклом. Товариш любив проїхатися «з вітерцем». Так було й цього разу. На одному з крутих поворотів мотоцикл злетів з дороги. Товариш добряче потовкся, але залишився живий. Для Степана цей день став останнім. Віра сподівалася: після смерті брата Люба опам’ятається, пом’якшає. На жаль… — Антоне, ми втратили двох дітей, — мовила до чоловіка. Синова смерть і доньчина впертість підкосили Вірине здоров’я. Жінка гасла, мов свічечка: тихенько і сумно. Невдовзі поруч зі Степановою могилою з’явилася й Вірина. Антон із рідною сестрою перебирали Вірині речі. У сумці–торбинці, яку дружина брала до лікарні, лежав старий товстий зошит. Вірин щоденник. Почала його вести ще тоді, коли Антон запропонував заміжжя. «Сьогодні день обійняв мене, сонце поцілувало, а бешкетник–вітер запрошував до танцю. Дякую, світку, що радієш зі мною. Я така щаслива! Виходжу заміж за Антона! Світку, ти знаєш, як я люблю його…». «У нас із Антоном буде дитина. Я хотіла би першу донечку. Вона мені сниться. Маленьке сонечко біжить назустріч. Розсипає сміх. Я відчуваю дотик теплих долоньок і щастя…». По Антоновому обличчі текли сльози. Чоловік не знав, що його дружина уміла так гарно писати і відчувати. Здавалося, він заново знайомився зі своєю Вірою. Тільки не міг уже їй сказати, наскільки рідна і дорога вона для нього. — Антоне, дай цей щоденник Любі. Хай прочитає. Може, щось до неї дійде, — сказала сестра. Антон вагався: а потрібно? Але якось простягнув доньці зошита. — Мамин щоденник. Якщо хочеш — прочитай. «У нас донька, донечка–сонечко! Назвемо її Любою, Любцею, Любов’ю. Як я хвилювалася, коли вперше взяла її на руки. «Привіт!» — сказала тихенько. І мені здалося, сонечко усміхнулося. А може ця кумедна гримаска лише видалася усмішкою? Ні, таки доня привіталася зі мною…». «У Любці — перші зубчики. Вона схожа на зайчатко…». «Любця розбила коліно. Приклала їй листочок подорожника. Навіть казку придумала про дівчинку і подорожник, аби не плакала. Вітер приніс маленьке зернятко і вкинув його в землю. Зійшла травичка. Її сусідки були високими, а подорожник виріс від землі на півсльози. Травичка сумувала, бо ще не знала, що вона не проста, а чарівна…». «У нас буде друга дитина. Антон хоче сина. Любця буде щаслива. Спершу оберігатиме братика, а потім братик оберігатиме її. А якщо народиться дівчинка, то назвемо її Надія. І буде в тата Антона три дівчинки: Віра, Надія, Любов…». «Син! Чоловік хоче назвати його Степанком. На честь свого діда, який Антона дуже любив…». «Степанко часто хворіє. Світку, благаю тебе, допоможи моєму синові. Якби я могла забрати його біль! Я інколи відчуваю себе такою безпорадною. Ні, я сильна! Синочку, твоя мама дуже сильна. І дуже любить тебе. І моя любов буде тримати тебе в цьому світі. Ти виростеш гарним, розумним. Зараз плачеш, а колись будеш багато сміятися, радіти. Я знаю…». «Люба не злюбила братика. Ні я, ні Антон не можемо нічого вдіяти. Якби вона розуміла, як боляче нам робить. Звідкіля в неї це?..». «Люба уже випускниця. Не хоче, аби ми йшли на вечірку. Доню, я лише подумки можу тебе обняти, погладити твоє довге русяве волосся. Подумки розмовляю з тобою. Подумки благословляю тебе. І подумки тебе люблю. Цього несказаного назбиралося стільки, що вже, здається, в серці обмаль місця. Святий обов’язок матері — любити свою дитину, якою б вона не була…». «Світку, ти таки забрав Степанка. Синочку, колись я розповідала тобі казочку про хлопчика, який так сильно любив небо, що маленькі ангели прилітали до нього і нашіптували чарівні сни. У своїх дивних снах він спав на великих хмарах, а маленькими хмаринками накривався. Замість подушечки клав голову на кулачок. Іноді сідав на хмари, схожі на великі кораблі, і плив безмежжям світу… Це була твоя улюблена казочка. Тепер твоя душа там, де був казковий хлопчик…». «Добре, коли життя обривається різко. Без болю й страждань. І як тяжко, коли життя відходить поволі. Воно схоже на стару людину, яка, опираючись на палицю, долає шлях у нікуди. Воно витікає тоненькою, непомітною цівкою…». «Любцю, не бійся підняти голову до неба і поговорити зі мною, коли я там буду. Я чекала цього на землі. І чекатиму на небесах. Святий обов’язок матері — чекати: і при житті, і після…». Люба ридала на Віриній могилі. Цілувала прохолодну землю. Обіймала свіжий горбик. Просила прощення. Материна душа дивилася з небес. Вона все простила, тільки не може витерти доньчині сльози…
Друзі! На ваші численні прохання відтепер на сторінках «Волині» — ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ в рубриці «На поворотах долі». Ви теж можете стати їх авторами. Тож чекаємо ваших листів на адресу редакції або на електронну адресу: [email protected] з приміткою «На поворотах долі».
