ТРИ ВУЗЛИКИ ДЛЯ СИНІВ

Тепер дорогою ходить вітер і баба Мотря. Вітрові легко. А бабі Мотрі тяжко. Уже восьмий десяток іде. Баба Мотря сумно жартує: «До храму йти з горбка завиграшки. А повертатись назад — наче долю вдовину під гору котити». Хата баби Мотрі стоїть на горбку. «Завиграшки» — це коли старенька зупиняється передихнути кілька разів. А «долю вдовину під гору котити» — це зупинятися через кілька кроків. Постояти, спершись на паличку. Прикласти руку до чола і оглянути небо. Зітхнути…

Ольга ЧОРНА


Старенька залишилася на горбку без сусідів. Одна пустка — зліва, друга — справа. Село старіє, сивіє, відходить під сумні церковні дзвони в інші світи…
Бабу Мотрю останнім часом називали одинокою, хоча народила й виховала трьох синів. Тяжко працювала з покійним чоловіком Семеном, аби одягнути–взути хлопців і щоб «закінчили школи, аби легше заробляли на шматок хліба».
Але до науки старший і середній сини не надавалися. Після армії старший, Володимир, подався працювати на далеку російську Північ. Там і осів. Лише кілька разів приїжджав додому. А невістку й онуків бачила Мотря лише на фотокартках.
Покійний Семен якось добряче поскандалив із сином, мовляв, його дружина не поважає родини.
— Ми для неї чужі, нелюбі. Чи, може, ти соромишся її привезти на наше сільське обійстя? Хіба ми не заслужили з внуками побавитися?
Мотря чоловіка вгамовувала, а він у гніві вигукнув:
— І ти можеш голови не показувати!
Володимир образився. Відтоді не приїжджає. Навіть на батьковий похорон не з’явився.
Слідом за Володимиром вирушив у далекі холодні краї середній син Іван. У селі його називали непутящим. Першим у класі почав курити. Першим спробував спиртне, ще й однокласників «причастив», що одному зле стало. Іван був головним болем учителів. А коли кілька разів віддубасив Кольку–відмінника, то став ще й головним болем дільничного. Кольчині батьки ходили у начальстві, тому дільничний мусив «реагувати належним чином».
…Від Івана прийшло кілька листів. Щоразу — інша адреса. Нарікав на Володимира, що той не хоче влаштувати на «блатну» роботу й виставив за поріг.
Невдовзі Іван перестав писати. Мотря бідкалася, просила у листах старшого сина довідатися, де брат, що з ним. Володимир відповів, що нічого не знає. Так і не дався чути Іван…
Батьківською надією був молодший Антон. Гарно вчився. Був слухняним. Допомагав на господарці. Після закінчення школи вступив до технікуму, потім — до інституту.
Коли був студентом–третьокурсником, помер батько. Перед смертю Семен просив сина не забувати матір, як це вчинили старші брати.
— Пообіцяй, що будеш допомагати матері, не відцураєшся.
— Обіцяю, тату, — мовив син. А Мотря при цих словах чомусь важко зітхнула.
…Берегла кожну копійку. Молодиці поспішали до сільського магазину, коли завозили сякий–такий крам.
— Мотруню, — гукала сусідка, — кажуть, теплі хустини в крамниці «викинули». Ходімте–но.
— Та хіба я на хустку жадна? І роботи купа.
Мотря не проти купити нову теплу хустину, бо та, що має, давня, полиняла. Але мусить берегти гроші для Антона. Він у місті повинен вдягатися «по–модньому».
…Скерували Антона на роботу після інституту у південне місто на великий завод. Ніхто не сумнівався, що Антон зробить чудову кар’єру. Його інженерні ідеї викликали захоплення й похвалу у викладачів.
— Сину, хіба не було ближче роботи? — запитувала Мотря. — Чому тебе так далеко відправляють?
— Не хвилюйтеся, мамо, я буду приїжджати.
Під час однієї з відпусток Антон розповів матері про кохану дівчину Аліну.
— Наступного року хочемо одружитися.
— Добре, сину. Треба думати, де будемо шалаша ставити. В садку, напевно.
— Мамо, не треба шалаша. Ми святкуватимемо в ресторані. Батьки Аліни… вони багаті. Вона — єдина донька. Вони вирішили…
— Як же наша родина буде діставатися так далеко? І хто поїде?
— Це не буде велика забава. Там будуть найближчі… тобто, з роботи, Алінині батьки, ще хтось… А потім ми приїдемо з Аліною до вас.
— То мене на весілля не запрошуєш, сину?
— Мамо, це далеко. Ви нікуди, далі райцентру, не їздили.
— Хай буде по–твоєму, — видихнула Мотря.
Уночі не могла заснути. Боліла розмова з Антоном. «Певно, син соромиться мене, простої сільської жінки. І роду нашого», — думала. Подумки розповіла про свої жалі покійному Семенові. Більше нікому. Навіть родичам. Не хотіла, аби село пліткувало.
«Хто ж тебе, синочку, благословляти буде?» — запитувала, дивлячись на Антонів портрет.
…Антон з Аліною приїхали через кілька місяців після весілля. Мотря покликала у неділю родину, синових хресних.
— Чому ж ви, Мотре, на весілля не їздили? — запитували гості.
— Та куди я так далеко? І на кого господарку залишила б? Основне, аби діти в щасті та злагоді жили.
Родичі щось розпитували Аліну. Вона відповідала переважно коротко: «так», «ні». Потім залишила гостей, мовляв, голова розболілася.
Увечері Мотря випадково підслухала розмову невістки з сином.
— Антоне, я не хочу бути тут цілий тиждень. Давай поїдемо швидше.
— Що ж я мамі скажу, Алінко? І хіба в селі так погано? Свіже молоко, городина, повітря.
— Мені не цікаво. Люди якісь примітивні. Простота… Не хочу більше сюди приїжджати.
— Але ж моя мама…
— Сам поїдеш.
Вранці, коли поблизу не було невістки, Мотря сказала Антонові:
— Сину, якщо хочете їхати швидше — я не бороню.
— Ви все чули вчора?
— Так сталося, — відповіла винувато–сумно.
…Аліна більше не приїжджала до свекрухи. Антон — вряди–годи. Він вибився у немалі начальники. Зрідка присилав короткі листи, мовляв, багато роботи, а часу — обмаль. Колись навідаюсь…
На синові гостини Мотря чекала по два–три роки. Він приїжджав на кілька днів. Деколи повертався раніше через термінові справи. Ніколи не цікавився, чи потрібна матері якась допомога. А Мотря нічого не просила. Вона хотіла розповісти синові, як тяжко було взимку ходити до крамниці за хлібом, добре, що родина виручала. І про те, як відгрипувала. Дай, Боже, здоров’я сільській медичці — мало не щодня навідувалася, ліки купувала. І про хвіртку, що на одному завісі висить. І про… Але не розказала нічого.
…Згодом Мотря зовсім підупала. У листі до сина вперше поскаржилася на здоров’я і старість. Просила приїхати. Не дочекалася…
Серед речей, приготовлених на смерть, лежали три вузлики для синів. У кожному — однакова невеличка сума грошей. І три образки — святих Володимира, Івана, Антонія. Родина не знала, що робити з Мотриними дарами.
— Отче, — звернувся хтось до сільського священика. — Може, ви щось порадите.
Отець тяжко замислився…