«ВЗЯВ АВТОМАТ, А ВІН НЕ СТРІЛЯЄ… ЯК ІЗ ТАКОЮ ЗБРОЄЮ ВОЮВАТИ?» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.25 € 30.68
«ВЗЯВ АВТОМАТ, А ВІН НЕ СТРІЛЯЄ… ЯК ІЗ ТАКОЮ ЗБРОЄЮ ВОЮВАТИ?»

Волинь-нова

«ВЗЯВ АВТОМАТ, А ВІН НЕ СТРІЛЯЄ… ЯК ІЗ ТАКОЮ ЗБРОЄЮ ВОЮВАТИ?»

Сьомого квітня у Віталія Махновця (на фото) був день народження. Йому виповнилося 33 роки. А 8‑го отримав повідомлення: «Вам необхідно з’явитися у військкомат…»...

Сьомого квітня у Віталія Махновця (на фото) був день народження. Йому виповнилося 33 роки. А 8‑го отримав повідомлення: «Вам необхідно з’явитися у військкомат…»...

Євгенія СОМОВА

―Віталій закінчив профтехучилище за фахом телерадіомайстер. В армії служив за спеціальністю. А тут взяли його водієм–бензозаправником. Як таке може бути? ― допитується сестра Ольга. ― Він же ніколи керма в руках не тримав. Працював електриком. Трохи побув у Володимирі–Волинському, Рівному ― і відразу на передову, у гарячу точку. Без касок, бронежилетів. На 50 чоловік тільки чотири «броніки» мали. Кому їх дати? Хлопці були зовсім непідготовленими, погано озброєними. Віталій розповідав: взяв автомата, а він не стріляє. Почистив, стріляє через раз. Як із такою зброєю воювати? Хоча яке там воювати… Хлопці не розуміли для чого їх туди послали, як захищатися. Стріляти забороняли. Казали, можете вбити мирних людей. А ті «мирні» приходили і погрожували спалити усіх. Правда, траплялися й такі, що їжу приносили. Із харчуванням, скаржився брат, було сутужно. Найчастіше їли перловку, поливши її кількою. У хлопців від такого харчування животи боліли. Та що там їжі, води не було.
Жінка розповідає, що брат, коли служив строкову, ніколи не нарікав на труднощі солдатського життя. А тут не міг стриматися. Видно, дуже боліло йому. Обурювало ставлення до військових. Казав: «Я буду воювати, але дайте мені все необхідне для цього».
— Коли відслужив два тижні, його відпустили на день додому, ― змахує сльозу Ольга. ― Роззувся, а на ногах криваві рани. Виявляється, дали малі «берці». Він відчував, що не повернеться. Коли проводжали до військкомату, ліг на ось цей диван, на якому сидите. Я кажу, Віталік, треба йти, а він наче не чує. А коли піднявся, то наша кицька вчепилася за нього і не хотіла відпускати, ледве відірвали.
Ми розмовляємо у кімнаті Віталія. На столі біля комп’ютера, за яким любив просиджувати, його фото, іконка і свічка. Сестра плаче, а разом із нею і свічка. Захрипла від крику Оля розповідає і розповідає про брата. Хочеться виговоритися, щоб скинути тягар із душі. Каже, що Віталік змалку був її захисником і маминим помічником. У школі вчився добре, вчителі радили йти у дев’ятий клас, а він пішов в училище. Хотів швидше вивчитись, щоб заробляти гроші для сім’ї. Шкодував маму. Бачив, як нелегко їй виховувати їх із сестрою. Він був серйозним і розважливим. Любив читати. Коли мав цікаву книжку, то хлопці не могли докликатися грати у футбол. Ще одне його хобі ― музика. Слухав її і в кухні, і у ванні. Він планував створити сім’ю. Вже й обручки купив. Вінчання мало бути у червні. Мріяв меблі нові купити у свою кімнату. Хотів привести туди наречену Наталю. Не судилося.
― Останній раз брат зателефонував у четвер близько обіду своїй дівчині, ― розповідає Ольга. ― Сказав: «Зачекай трохи, тут якісь два джипи приїхали». Потім передзвонив. Розказав, що з 3‑ї ночі до 8‑ї ранку заступає на чергування на блокпосту. Після цього його телефон не відповідав.
Наталка, наречена, дізнавшись про напад на волинських мотострільців, убитих і поранених, зайшла в інтернет, намагаючись знайти хоч якусь інформацію про жертви. Натрапила на списки поранених. Серед них був і Віталій. Правда, рік народження не його. Мама із сестрою взялися телефонувати до військкомату, аби уточнити інформацію. Але там знали не більше від них. Тож сказали лише: «Радійте, що живий». Згодом рідні таки дізналися: Віталій у лікарні в Донецьку. Попросили знайомих, аби поцікавилися, в якому він стані. Ті передзвонили: «Віталій помер». Ольга не хотіла вірити. Зателефонувала до хірурга і почула: «Врятувати не вдалося».
— Такого хлопця вбили, ― зітхає тітка Віталія Галина. ― Поганого слова нікому не сказав. На роботі його любили, шанували. Він був душею компанії. Знав що і де сказати.
— Віталік ― хрещений моєї дочки, ― додає Ольга. ― Дуже любив племінницю, турбувався про неї, як батько. Він був опорою для всіх нас. А тепер його нема. Ми втратили єдиного чоловіка у сім’ї і ніщо не замінить нам його.